ПОЕЗІЯ І ФІЛОСОФІЯ. ФІЛОСОФСЬКА ЛІРИКА ОЛЕНИ ТЕЛІГИ У ФЕНОМЕНОЛОГІЧНОМУ ДИСКУРСІ

Пархета Я.В.
Кіровоградський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка
здобувач кафедри української дітератури

Аннотация
У статті обґрунтовується зв’язок літератури та філософії; розглядається поезія Олени Теліги у феноменологічному дискурсі.

Ключевые слова: литература, философия


POETRY AND PHILOSOPHY. PHILOSOPHICAL LYRICS HELEN TELIGY IN PHENOMENOLOGICAL DISCOURSE

Parheta Y.V.
Kirovograd State Pedagogical University of Vladimir Vinnichenko
Postgraduate of Ukrainian literature

Abstract
In the article the relationship of literature and philosophy, poetry Helena Teligy considered in phenomenological discourse.

Рубрика: 09.00.00 ФИЛОСОФСКИЕ НАУКИ

Библиографическая ссылка на статью:
Пархета Я.В. Поезія і філософія. Філософська лірика Олени Теліги у феноменологічному дискурсі // Современные научные исследования и инновации. 2012. № 2 [Электронный ресурс]. URL: https://web.snauka.ru/issues/2012/02/6820 (дата обращения: 03.12.2024).

Зв’язок поезії і філософії вже став предметом загальної уваги. Але досить часто він викликав різкий осуд: філософові, який хоче, щоб у вік науки його сприймали серйозно, не личить, мовляв, одяг пророка. Однак проблема спорідненості та відмінності, цієї благотворної напруженості, що є між поезією і філософією, стояла не тільки перед нашими сучасниками. Про «давню незгоду»між цими двома стихіями говорив Платон, виганяв поезію зі сфери ідей та Блага, але сам вдавався до поезій, коли писав містичні оповіді » [1, с. 93].

Актуальність дослідження: вивчення даної наукової проблеми зумовлене об’єктивною необхідністю комплексного аналізу творчості О.Теліги у феноменологічному дискурсі, оскільки творчость письменників української діаспори мало досліджена, а тим більше – у зв’язку з феноменологією.
Значних зусиль до вивчення цієї проблеми доклали: Мартін Гайдеґґер, Моріс Мерло-Понті, Поль Рікер, Еммануель Левінас, Дітріх фон Гільдебранд, Е. Гуссерль, І. Фізер, М. Гайдегер.
Мета даної статті: розглянути філософську лірику О.Теліги у феноменологічному дискурсі.
Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:
• розглянути зв’язок філософії з поезією в синхронії;
• розглянути природу феноменологічного підґрунтя;
• побачити творчість Олени Теліги через призму феноменології.
Об’єктом дослідження є філософська лірика Олени Теліги.
Предметом дослідження є філософська лірика у феноменологічному дискурсі.
Поезія і філософія існують незалежно від мовної практики, яка існує в нашому буденному житті та науці. Однак їхня близькість, здається, врешті-решт проявляється в крайнощах, коли слово застигає або переходить в невимовне. Ці міркування і покликані розкрити цю близькість, яка існує, а,
отже, може бути доведена.
Обґрунтована філософом і математиком Е.Гуссером, феноменологія стала найпотужнішою філософською течією ХХ століття. В її основу покладено дескриптивний метод, за допомогою якого феномен розглядають поза контекстом на підставі його іманентної сутності.
Феноменологія була спадкоємницею трансценденталізму І. Канта і Й. Фіхте, мала споріднені ознаки з екзистенціалізмом, охоплювала етику, естетику, психологію, літературознавство, стала галуззю системного наукового дослідження, виявляла універсальність абсолютного духу через абсолютну історичність.
Поезія і філософія існують незалежно від тієї мовної практики, яка існує в нашому буденному житті та науці. Однак їхня близькість, здається, врешті-решт проявляється в крайнощах, коли слово застигає або переходить в невимовне» [1, с. 210]. Ці міркування і покликані розкрити цю близькість, яка існує, а, отже, може бути доведена.
Як перший крок у цьому напрямку ми хотіли б зазначити, що Едмунд Гуссерль, засновник феноменології, розробив для філософії метод саморозуміння, яке досягається через відмову від усіх натуралістичних і психологічних непорозумінь, що були поширені наприкінці XX ст.
За Інґарденом, феноменологічний підхід до літературного тексту має визначальний принцип: текст – це жива, одухотворена дійсність, яка промовляє до читачів, опановує їхній внутрішній світ переживань та почуттів, щоб перетворити їх у співучасників глибокого комунікаційного процесу, що має унікальну владу над часом і простором, оскільки в ньому закодована можливість реінкарнації життя. Твір мусить жити в ритмі, щоб читач міг чути його життя в серці” [7, c. 286].
Е. Гуссерль назвав метод саморозуміння “ейдетичною редукцією”. Суть цього методу полягає у тому, що всяке переживання випадкової дійсности береться в лапки. Той, хто пробує описати таємничий характер мистецтва, і насамперед поезії, буде змушений вис¬ловити свою думку подібно і говоритиме про ідеалізуючу тенденцію мистецтва. Незалежно від того, іде митець шляхом реалізму чи повної абстракції, він не заперечуватиме, що створене ним, ідеальне і піднімається до рівня ідеальної духовної реальності. Якщо засобом вираження є мова, нам слід задати питання, що стосується зв’язку філософії та літератури: як співвідносяться одна з одною ці дві окремішні и протилежні форми мови – самодостатній поетичний текст і мова поняття, яка призупиняє свою дію, вибігає за межі буденності.
Притримуючись випробуваного феноменологічного методу, ми спробуємо підійти до цього питання, звернувшись до крайніх випадків. Як вихідний пункт свого міркування візьмемо ліричний вірш та діалектичну концепцію. Саме поезія найпереконливіше демонструє нерозривність свого існування як словесного твору і свого початкового прояву як мовлення, що підтверджується і неможливістю дослівного перекладу такої поезії. У ліричній поезії ми розглянемо її найрадикальнішу форму – чисту поезію. Форму вірша творить постійне балансування між звуком і змістом. Якщо скористатись аналогією Гайдеґґера, що колір є кольором найбільше тоді, коли з’являється на полотні великого майстра, а камінь ніколи не буває більшою мірою каменем, ніж тоді, коли вмурований у колону, що підпирає фронтон грецького храму, і, як відомо, тільки у музиці тон вперше стає тоном, тоді можемо запитати, що ж означає для поетичного слова і мови бути мовою і словом у вищому їх розумінні, що ми можемо з цього почерпнути для осмислення онтологічної сутності мови.
Структурування звуку, рими, ритму, інтонації, співзвучності тощо – стабілізуючі чинники, які фіксують і призупиняють минущість слова, що проривається за свої межі. Так конституюється єдність твору. Але творові притаманна і єдність буденного мовлення. Це означає, що й інші логіко-граматичні форми інтелігібельного мовлення також співтворять вірш, навіть, якщо вони, можливо, і відходять на задній план на користь щойно названих структурних моментів твору. Синтаксичні засоби, які є в розпорядженні мови, можна використовувати вкрай економно. Кожне окреме слово, відстоюючи себе, стає неначе ближчим і зрозумілішим. Синтаксична невизначеність зумовлює як вільну гру конотацій, яким слово завдячує багатством свого змісту, і ще більшою мірою семантичну наповненість, яка переповнює кожне слово і полягає у безлічі найрізноманітніших значень. Це ми можемо спостерігати саме у ліриці Олени Теліги: образ криниці набуває незвичного значення : «У нас душа – криниця, 3 якої ви п’єте…» у значенні джерела любові і сили; образ сміху: «То сміх мій рветься джерелом на волю!», «той сміх, як переможну силу» у значенні волі, свободи, незалежності, сили духу; граду: «Моя душа…біжить під вітер і під град» у значенні опору, протидії. Багатозначність і незрозумілість тексту можуть доводити до відчаю, але вони є складовими елементами такої поезії. Тепер повернімось до первісної здатності слова – до називання. Назвати річ, означає викликати її наявність: «Безтурботність і світлий спокій… Сонний день всі думки придушив», «Мужні пальці торкнулись рук, Хиже серце забилось поруч», «Гострі очі розкриті в морок, Б’є годинник – чотири, п’ять», « І б’ється серце, і гнеться тіло В твоїм повільнім і п’янім вирі”. Звичайно, без конкретного контексту окреме слово як таке не може створити єдність змісту, а може постати тільки у контексті сказаного: «П’яним сонцем тіло налилося, Тане й гнеться в ньому, мов свіча», «Догорає, попеліє дивне щастя… Зажурився день – замріяний і млистий, А думки мої, натхненні та квітчасті, Опадають вересневим, жовтим листям…» Слова викликають образи, пересікаються, перекреслюють одне одного, а творять все ж і залишаються образами. У вірші немає жодного слова, яке б мало тільки власну мету, і в той же час воно є перепоною для самого себе, щоб не сповзти до прози і риторики, що її супроводжує. На думку Г-Ґ Ґадамера, саме так можна окреслити претензії «чистої поезії» і обґрунтувати її законність. Однак і в ліричній поезії є такі форми як Lied, для яких характерні стилістичні засоби пісні у її музичній формі: строфа, рефрен. Якщо й навіть розглядати, як у них використовується мова, то ви¬падок “чистої поезії” є основним. Ліричну форму майже неможливо переробити на музичну, щоб нічого при цьому не втратити, особливо тоді, коли вона дійсно має право називатись піснею. Бо при цьому вона, як говорив Гельдерлін, має власний “тон”, причому настільки, що не може бути транспонована ні в яку іншу мелодійну форму. І знову постаю питання: чи є близькість думки та поезії? Чим є мова у контексті філософії? Ось як визначив суть справи Геґель: “Твердження у формі судження не підходить для вираження спекулятивних істин» [1, c. 281]. Те, що має тут на увазі Геґель, ні в якому разі не можна обмежити тільки специфічною природою його діалектичного методу. Навпаки він розкриває загальну характеристику всякого філософського міркування, принаймні з часу платонівського “повороту” у напрямку Logoi. Діалектичний метод Гегеля – це тільки окремий випадок. Твердження, що філософія як така не має мови, адекватної до завдання, що стоїть перед нею, можна застосувати до кожного філософського міркування. Звичайно, у філософії, як і у всякому мовленні, ми не можемо уникнути форми твердження, ілогічної структури предикації, у якій предикат відсилається до даного об’єкта. Однак ця форма створює помилкове враження, припускаючи, що об’єкт філософії заданий і наперед відомий, подібно до речей і процесів, які ми спостерігаємо у світі. Але філософія розвивається тільки у світі поняття “в ідеях, за допомогою ідей, в напрямку ідей”.
Отже, ідея “чистої поезії” залишається для поетичної творчості завданням, яке неможливо виконати. У результаті це справедливо для кожного поетичного твору. Маллярме, родоначальник “чистої поезії”, знав про цю відповідність поезії та філософії. Відомо, що впродовж кількох років він вперто студіював Геґеля і завдяки його неоціненним творам зміг схопити у мові Ніщо і апеляцію до Абсолюту. Дарування-себе і вилучування-себе – ось діалектика самовиявлення і утаювання, що панує у таїнстві мови: і для поетів, і для філософів, від Платона до Гайдеґґера.
Як ми вже зауважували у статті – «Слова викликають образи, пересікаються, перекреслюють одне одного, а творять все ж і залишаються образами». Отож, ми розглянемо систему образів у філософській поезії О. Теліги, а також спробуємо їх інтерпретувати.
Філософська лірика Олени Теліги, на наш погляд, представлена гакими поезіями: «Неповторне свято», «Напередодні», «Махнуть рукою! Розіллять вино!», «Відповідь», «Лист», «Моя душа й по темнім струнку», «Мужчинам», «Сучасникам».
У цих поезіях поетеса порушу такі головні теми і проблеми:
- тема активності й пасивності життя;
- тема повноти і радості життя;
- тема жіночої відданості чоловікові;
- проблема сильної, вольової особистості.
Розкриття основних тем досягається за допомогою образів вогню: «Я
йду на клич задимлених вогнів», «знов зустріти сірий розсвіт вогнем отрути» у значенні запалу, величезної сили, поштовху, збудження; вина: «Знов зустрічати сірий розсвіт Вогнем отрути чи вина», «Розіллять вино!» у значенні захмеленості, екстази, забуття; жита: «достигне жито» у значенні зрілості, досягання певної межі; меду: «Душа дозріє, сповниться відразу Подвійним смаком меду…» у значенні радості, здійснення задумів; полину: «Де очі інших, очі ворогів Не домішали яду, чи полину» у значенні гіркоти, болю, образи; серця п’яного: у значенні сп’яніння, екстази; сміху: «То сміх мій рветься джерелом на волю!», «той сміх, як переможну силу» у значенні волі, свободи, незалежності, сили духу; граду: «Моя душа…біжить під вітер і під град» у значенні опору, протидії; вітру: «Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив» у значенні опору; сонця «Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив» у значенні благословення; теплого квітня; «І йти…в теплі квітні» у значенні початку, розквіту, здійснення задумів; криниці: «У нас душа – криниця, 3 якої ви п’єте…» у значенні джерела любові і сили; дарів Господніх: «Чергують ночі – чорні і ясні…від блиску спогадів і снів, усіх урядів і дарів Господніх» у значенні Божої благодаті; лампади: «палить лампаду в чорну ніч» у значенні
просвітку, сонця, шляху.
Отже, Як бачимо, філософська лірика Олени Теліги переповнена такими незвичайними образами, як: криниця, лампада, дари Господні; звертається до стихій: вітру і сонця. Незвичайним є образ сміху, що має велике смислове навантаження – вживається у значенні волі і сили духу.
У ході проведення даного дослідження філософської лірики О.Теліги у феноменологічному дискурсі ми дійшли до таких висновків: і поетичне, і філософське мовлення мають одну спільну рису – вони не можуть бути “фальшивими”, бо немає зовнішнього стандарту, за яким можна було б їх оцінювати, і якому вони можуть відповідати. Але, вони не довільні. Вони є певним ризиком, бо можуть виявитись негідними себе. В обох випадках це відбувається не через невідповідність якихось фактів, а тому, що їхнє слово несподівано виявляється “порожнім”. У поезії це буває, якщо у віршах замість справжнього їх звучання ми зненацька чуємо звучання інших віршів або ж риторику повсякдення. У філософії це відбувається тоді, коли філософська мова повністю поринає у чисту, формальну полеміку або вироджується безплідну софістику.
У вірші, який не є віршем, оскільки не має “власного” тону, як і в порожніх формах мислення, що не стосуються суті мислення, – у цих двох нижчих формах мови слово руйнується. І тільки тоді, коли слово повністю зреалізує себе і стане мовою, тільки тоді ми повинні йому довіритися.
Текст як творчий проект автора має унікальну здатність перетворюватися в “недетерміновану думку”, що містить в собі феноменологічне cogito, для якого зникають межі між суб’єктом та об’єктом, оскільки вони зливаються в динамічному та перманентному полі досвіду. Горацій ще дві тисячі років тому усвідомлював таке перевтілення думки в літеру, а літери – в дух. Тому він визнавав, що, як автор, не має влади над своєю книгою, “яка рветься у світ”, то єдине, що йому залишалося – з тривогою і проникливістю вимальовувати у своїй уяві її можливі траєкторії, “це неозоре царство” її захопливої мандрівки з розмаїтими лабіринтоподібними стежинами.
Отже, таїна народження Тексту так і залишається недоступною фортецею для всіх читачів і критиків, для всіх теорій, тому пошуки шляхів до неї тривають, а технології її “взяття” стають щораз розмаїтішими. Однак щораз очевиднішим є тільки те, що важливий не так остаточний результат, як сам процес людського пошуку свого призначення і покликання в світі за допомогою літератури. Доки світ літератури збагачуватиме і поглиблюватиме наш досвід пізнання світу дійсности, доти час не матиме влади над магічною здатністю сувою згорнутого тексту до розгортання, до просторування людського мислення, яке за своєю природою не визнає ні часових, ні географічних меж. Парадоксальним чином, згорток витканої словесної матерії попри всю свою візуальну обмеженість і замкненість в рамках таблиць, папірусних сувоїв, книжкових палітурок, екранного обрамлення підпорядковується категоріям позачасовості і позазнаходжуваності, а визначальним принципом його функціонування є принцип трансгресії – долання будь-яких меж. Це переступання меж Е.-Р. Курціус, який запропонував свою модель “феноменології літератури,” блискуче назвав “позачасовою присутністю” і здатністю літератури, подібно до Фенікса, оживати.


Библиографический список
  1. Антологія світової літературно-критичної думки XX століття – Львів. – 1996. – 633с.
  2. Выготский Л.С. Психология искусства. – М.: Искусство, 1986. – 572 с.
  3. Жданович О. На зов Києва (Олена Теліга), – Вінніпег, Культура й освіта, 1947. – 83с.
  4. Жданович О. Олена Теліга збірник. – Детройт – Нью Йорк – Париж. -1977. – 473с.
  5. Клен Ю. Ще раз про сіре, жовте і про Вісниківську квадригу// Вісник (Львів). – 1935 с.419-426
  6. Ковалів Ю.О. Абетка дисертанта: Методологічні принципи написання дисертації: Посібник / Худож. Оформ. Д.В. Мазуренка – К.: Твім інтер, 2009. – 460с.
  7. Лотман Ю.М. Структура художественного текста // Лотман Ю.М. Об искусстве. – СПб.: «Искусство – СПБ», 1998. – С. 14 – 285с.
  8. Юриняк А. Літературний твір і його автор. – Буенос-Айрес, 1955. – 293с.


Все статьи автора «Parheta Yana»


© Если вы обнаружили нарушение авторских или смежных прав, пожалуйста, незамедлительно сообщите нам об этом по электронной почте или через форму обратной связи.

Связь с автором (комментарии/рецензии к статье)

Оставить комментарий

Вы должны авторизоваться, чтобы оставить комментарий.

Если Вы еще не зарегистрированы на сайте, то Вам необходимо зарегистрироваться: