ТОВПЕКО О.В. КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЯ ДОСВІДУ ВІДЧАЮ: ФЕНОМЕНОЛОГІЧНО-ДИСКУРСИВНИЙ АНАЛІЗ

Ключевые слова: , , ,


ТОВПЕКО О.В. КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЯ ДОСВІДУ ВІДЧАЮ: ФЕНОМЕНОЛОГІЧНО-ДИСКУРСИВНИЙ АНАЛІЗ


Рубрика: 19.00.00 ПСИХОЛОГИЧЕСКИЕ НАУКИ

Библиографическая ссылка на статью:
// Современные научные исследования и инновации. 2012. № 2 [Электронный ресурс]. URL: http://web.snauka.ru/issues/2012/02/6903 (дата обращения: 02.06.2017).

Концептуалізація відображає інтегральний рівень семіотичного осягнення досвіду, який полягає у його системному узагальненні та перетворенні з метою досягнення ефективної організації та регуляції життє­діяль­ності, сприяння розвитку особистості. Головною рушійною силою концептуалізації виступає інтенція суб’єкта до осягнення задля встановлення «єдиного», що є шляхом до переходу «від пізнавального предмета до пізнавальної реальності» [10, с. 81]. Такий «перехід» означає не тільки формування цілісного образу предмету в сукупності його реальних зв’язків, але й формування особистісного ставлення до пізнаного, а також вироблення стратегії взаємодії, діяння, активності відносно до тієї чи іншої складової реальності, що осягається. Усі ці завдання і є структуроутворюючими у функціонуванні та реалізації процесу концептуалізації особистісного досвіду. Таким чином, концептуалізація розглядається як ознака суб’єктності людини як творця свого життя, що цілеспрямовано й активно його перетворює.

Функціонування концептуалізації забезпечується сукупністю свідомих та неусвідомлюваних психічних процесів. До їх переліку варто включити явища як пізнавальної, так і емоційної, вольової сфер психічного. До процесів-засобів, які включені у реалізацію завдань концептуалізації та пов’язані з нею циркулярним зв’язком, слід віднести механізми осмислення, інтерпретації, розуміння, пояснення, переживання, ставлення тощо.

В цілому, концептуалізацію можна віднести до семіотичних процесів осягнення, що побудовані на використанні знакових систем, передовсім мовлення. Згідно з теоретичним аналізом з проблеми дослідження, семіотичні процеси осягнення поділяються на три рівні: 1) первинне переживання досвіду; 2) неконцептуалізаційне осягнення досвіду; 3) концептуалізаційне осягнення досвіду. Кожен з цих рівнів розглядається у двох площинах: процесуальній та результативній.

Адекватною формою втілення концептуалізованого змісту суб’єкта, що може зазнавати емпіричного дослідження, було обрано авторський текст. Так, Н. Ф. Каліна у дослідженні, присвяченому вивченню образу, або концепту світу, вказує на те, що «адекватним об’єктом вивчення об’єктивації психічної реальності в процесі людської життєдіяльності є система дискурсивних практик суб’єкта» [7, с. 79], оскільки основним завданням в такому разі є фіксація індивідуальних значень та смислів, що наповнюють цю суб’єктивну реальність.

Однак, наступним постає питання про емпіричну ситуацію актуалізації подібного тексту, яка здатна була б розкрити його в повноті своїх проявів. Вимагає відповіді також питання про те, який саме досвід найбільш глибоко та повно відображає індивідуальний спосіб концептуалізації особистісного досвіду. Очевидно, що такий досвід має торкатися значущих та глибинних аспектів буття людини, з одного боку, та водночас представляти характерні, звичні та освоєні кожним стани досвіду, з іншого. За такої постановки завдання, теоретичним фундаментом для побудови авторського тексту виступила концепція онтологічного кола динамічних станів особистості, розроблена І. П. Манохою [9]. Отже, ситуаціями-стимулами, які розглядаються як змістові аналоги конструкту «особистісний досвід», є чотири онтичні стани: відчай, кохання, радість та страждання, що охоплюють континуум щоденних, але водночас полюсних переживань суб’єкта, незалежно від варіативності його способу життя.

Концепція онтологічного кола динамічних станів розгортає топологію сутнісних переживань, які «виявляють індивідуальну природу «Я» людини» [9, с. 22]. Їхня специфічна неоднозначність полягає в одночасному зіткненні з неосяжністю та заданістю буття. Через переживання цих станів, незважаючи на те, що вони виявляються частиною особистісного досвіду людини, неможливо достеменно й абсолютно осягнути буття. Однак їх невідворотність викликає бунт і відчуття визначеності, «тиску» буття на особистість. Завдяки такій неоднозначності стає очевидною онтологічна глибина цих станів як визначальних в особистісному досвіді кожного, адже завдяки ним відкривається «дар буття людині, що надає «можливість бути», «бути знову і знову», «бути, незважаючи ні на що» [там же, с. 18].

Стан або переживання, яке становить одну з можливостей «каруселі» (онтологічного кола), виявляється своєрідним фільтром чи перспективою, крізь яку частина розгортає сутність цілого. Їхнє співвіднесення являє собою спробу людини за допомогою окремого, особистісного досвіду осягнути цілісну сутність буття. З огляду на це, складові кола, а саме переживання відчаю, любові, радості та страждання як діад полюсних станів є тими ключовими точками емоційно насиченого особистісного досвіду, який зазнає виразних форм концептуалізації і може стати адекватним стимулом для дослідження її психологічних особливостей.

Важливою характеристикою онтичних станів є концентрованість особистісного досвіду під час їх переживання. Вони містять у собі минуле, теперішнє і майбутнє: «…стани – це не тільки знаки «теперішньої» життєвої ситуації, в якій знаходиться людина, це також «мітки» можливого, майбутнього особистості» [там же, с. 21].

За своєю динамікою стани мають три етапи свого проживання:

  • власне переживання,
  • завершення стану («вичерпання»),
  • наслідок («вихід»).

Перший етап полягає в проживанні людиною певного моменту свого життя у співвіднесенні сутності даного моменту з сутністю життя в цілому, його сенсом та буттєвою перспективою. Це співвідношення і визначає глибину переживання та потенціал його впливу на життя особистості. Завершення стану полягає в подоланні дії «подразника», що викликав піковий стан. Однак, часом  переживання залишає по собі деякий «больовий фон» [9]. Наслідок стану виражається у тому впливові, який здійснює отриманий досвід переживання на подальше життя його носія. Перспектива, що відкривається після подібного досвіду, може бути різною, адже можливе розширення «простору буття» або ж його звуження.

З метою виявлення характерних способів переживання чотирьох полюсних станів на основі концепції онтологічного кола було створено схематичний опис можливих способів проживання цих станів, а також особливостей відображення їх у дискурсі суб’єкта. Зазначимо, що поняття дискурс має багату та суперечливу історію своєї розробки (Р. Барт, Ж. Батай, Ж. Бодрійяр, Ж. Делез, М. Йорґенсен, Н. Ф. Каліна та ін.) [1-2; 3; 4; 5; 6; 7]. Однак в нашому дослідженні в якості робочого поняття дискурс розуміється як «спосіб мовного конституювання суб’єкта, повний та всеохопний репрезентант його внутрішнього досвіду» [7, с. 120].

Така диференціація дискурсів необхідна задля виявлення відмінностей у характері проживання стану і, головне, у способі його осягнення. З метою створення авторського методу структурування концептуалізаційних текстів було здійснено узагальнення визначальних і сутнісних ознак проживання та осягнення кожного з чотирьох станів, внаслідок чого було здійснено опис дискурсів, які відображають ці переживання.

Отже, відчай розглядається як піковий досвід, що має онтологічний вимір. Цей стан перевищує страждання, вказуючи головним чином на духовну загибель, відкриваючи у конкретному людському досвіді абсурдність буття. Відчай, за словами С. К’єркеґора, є «хворобою до смерті», яка остаточно не призводить до неї, але вказує на її подих [8]. Цей мислитель аналізує сутність відчаю, виходячи з будови людського «Я», яке розглядається як синтез, співвідношення, покладене вищим божественним началом. Це синтез «безкінечного і кінечного, тимчасового і вічного, волі і необхідності» [8, с. 6]. Однак наявності самого цього співвідношення ще не достатньо, щоб з’явилося «Я». Для остаточного зародження духу, необхідно ставлення: «Я» до самого себе і цього синтезу, «Я» до начала, що створило його. Отже, порушення цього балансу, яке виникає при спробі його усвідомити або ж під час переживання пікового досвіду – є формулою відчаю за С. К’єркеґором: «Відчай – це внутрішня невідповідність у синтезі, коли ставлення ставиться до самого себе» [там же, с. 11].

С. К’єркеґор вказує на універсальність та всезагальність відчаю, що є іманентною характеристикою людської природи. «Вічність примусить розкрити відчай її [людини] стану і прикує її до власного Я; так, мука завжди полягає в тому, що неможливо позбутися від себе самого…» [8, с. 16].

Проявами істинного відчаю мислитель вважає те глибинне почуття тривоги, дисгармонії, що пов’язано зі «страхом перед чимось невідомим або перед чимось, про що вона [людина] навіть не насмілюється дізнатися, – страх перед чимось зовнішнім або ж страх перед самою собою» [8]. Малопоширеність цього стану між людьми є не що інше як спроба уникнути того, щоб постати перед цим відчаєм обличчям до обличчя, адже «лише найгостріша рефлексія або, ще краще, велика віра можуть винести розмірковування про це ніщо, тобто розмірковування про нескінченне» [там же, с. 19]. Отже, винести стан відчаю на рівень усвідомлення здатні люди, в яких достатньо глибини, щоб відчути голос «ніщо», постати перед вічністю і зрозуміти своє духовне положення.

С. К’єркеґор розробляє екзистенційну типологію відчаю, розглядаючи ці стани відповідно до частин «синтезу Я». Відчай, який виникає як порушення синтезу за рахунок переважання безкінечного, полягає у такій зануреності «Я» в загальні та абстрактні продукти рефлексії, що, як не парадоксально, віддаляє людину від свого «Я». Надмірна захопленість нескінченним загрожує «розтратою» себе. Така розтрата зумовлена розривом, прірвою між прогресом знання і усвідомлення, адже надзвичайна обізнаність відриває людину від того, чим вона сутнісно є, якщо така обізнаність не інтегрована у власний досвід.

Відчай, який виникає при надмірному потязі до кінечного, полягає в наданні «безкінечної цінності байдужим речам» [там же, с. 32]. «Я» замикається в обмеженості матеріальних інтересів, обмежується постійною турботою про «дрібні відмінності». Таке порушення балансу призводить до втрати «Я», яке «стає лише шифром, ще однією людською істотою, ще одним повторенням вічного нуля» [там же, с. 37].

Відчай, який виникає при порушенні балансу через переважання можливого та нестачі необхідного розкривається в наступному. Можливе – це всі бажані пропозиції життя, які розгортають перед людиною найширші перспективи. Однак примхи можливого повинні пройти контроль і дозвіл необхідного, яке втілюється в межах особистості, що окреслюють її «Я». Суть такої форми відчаю полягає в зануренні у безліч можливостей, які спокушають своїм привабливим образом, але натомість відчужують від справжнього «Я» – від тої визначеної сутності, якою ми володіємо. Йдучи за оманою бажаного й уявного ми втрачаємо власне «Я», яке, оскільки є визначеним, володіє необхідністю.

Відчай, що наступає при переважанні необхідного над можливим. При домінуванні необхідності виникає розчарування в можливому. Нестача можливого означає, що все в житті підкорено необхідності, життя стає банальним, передбачуваним, в ньому немає місця для можливості, що виходить за рамки пізнаного. Найбільше втілення можливого – це Бог, для якого все досяжне. Отже, головна риса подібного відчаю, за С. К’єркеґором, – неможливість віри (детерміністи, фаталісти та обивателі).

Друга група типів відчаю розглядається у категоріях свідомості. До неї входить відчай того, хто не усвідомлює свого «Я». Неусвідомлюваний відчай характеризується надмірною зануреністю у чуттєве. Останнє затьмарює свідомість особистості, у зв’язку з чим людина вже не відчуває свою духовність. Саме це неусвідомлення і є відчаєм, адже знищує дух. Відчай-слабкість – одна з форм стану того, хто не бажає бути собою. Константою цього типу відчаю є співвідношення між усвідомленням відчаю і свого «Я»: зі збільшенням усвідомлення свого відчаю – збільшується усвідомлення свого «Я». Тому занурення, вичерпання відчаю та його відповідне осягнення розглядається як детермінанта духовного розвитку особистості.

С. К’єркеґор розмірковує також про відчай як стан кінечної істоти, позбавленої рефлексії. Особистість, що не занурена у вічність, що не здатна до піднесення над власним досвідом описується мислителем лише як істота, яка завжди залишається ніби в давальному відмінку і характеризується, отже, певною пасивністю щодо власних бажань, прагнень. Останні керують людиною, а не вона породжує їх. Відчай у цьому випадку – лише страждання, спричинене зовнішніми обставинами і ніколи не є рухом, що починається ізсередини.

Відчай у тимчасових речах – суть відчай безпосередності. Причина відчаю – небажання стати «Я», незнання свого «Я». Спосіб, в який людина прагне подолати цей стан – бажання стати іншим, бажання мати «нове Я». Однак відступ від безпосередності в бік рефлексії ще не означає подолання відчаю, адже головним критерієм є наближення до істинної сутності свого «Я».

Відчай-виклик – це відчай того, хто бажає бути собою. Цей стан усвідомлюється, коли людина постає перед вічністю та осягає відносність себе перед її обличчям. Відчай у такому випадку усвідомлюється як дія, що виходить ізсередини, а не як пасивне страждання під впливом зовнішніх обставин. «Я» прагне володіти собою і творити себе, «обрати можливе та неможливе для себе всередині конкретного «Я» [там же, с. 43].

Отже, представлена типологія переживання відчаю та причин його виникнення за С. К’єркеґоромдає можливість окреслити основні сутнісні характеристики проходження досвіду відчаю залежно від його етапів.

Після загальної характеристики досвіду відчаю здійснюється аналіз цього стану згідно зі стадіальною структурою осягнення досвіду: 1) первинне переживання стану; 2) фрагментарно-семіотичне перетворення (завершення) стану; 3) системно-семіотичне перетворення (наслідок) стану. Як бачимо, динаміка осягнення співпадає з етапністю проходження станів, викладеній у концепції онтологічного кола динамічних станів, що вказує на їхню універсальність. Отже, перший етап первинного переживання стану відчаю можна диференціювати за мірою суб’єктивної «впливовості» досвіду відчаю (поняття «впливовість» покликане висловити міру зануреності у почуття, викликані станом, усвідомлення його сили і глибини).

«Впливовість» на етапі первинного переживання відчаю згідно з теоретичним аналізом передбачає:

  • усвідомлення непосильного, непомірного, нестерпного «дещо», що тисне на людину та паралізує її;
  • почуття жаху – переляку перед безмежністю можливостей, серед яких губиться очевидність власного «Я»;
  • безсилість, безпорадність перед обличчям незворотності: пізнавши відчай, неможливо повернутися до життя так, наче нічого не відбулося;
  • пригніченість, туга, депресія;
  • неспрямована тривога, позбавлена об’єкту, що межує з невинністю незнання, однак не в силах приховати напруження, що викликане нереалізованістю «Я».

«Невпливовість» стану відчаю може бути описаною такими характеристиками, як:

  • неусвідомленість стану, його неабсолютність для суб’єкта («потаємність»);
  • почуття безпеки «Я»: йому нічого не загрожує;
  • почуття контролю і влади над станом;
  • розуміння себе і збереження життєвості, енергії.

Дискурс того, хто пережив стан відчаю, відображає різні варіанти можливостей подолання стану. Найбільш конструктивний шлях полягає у відновленні здатності «Я» до життя. Таке духовне воскресіння стає можливим завдяки утворенню балансу між безкінечним і кінечним, необхідним і можливим. «Я» досягає зцілення, про яке говорив С. К’єркеґор, що, на його думку, є потенційною можливістю відчаю. Деструктивними шляхами завершення досвіду є закритість, ізоляція свого «Я» перед обличчям відчаю, коли відбувається порушення балансу: притулок віднаходиться у перевазі однієї зі сторін співвідношення над іншою.

Подальше системно-семіотичне перетворення досвіду може відбуватися у різний спосіб. З одного боку, можлива плідна робота над досвідом, коли завдяки перебудові «Я» і, головним чином, усвідомленню його сутності, стає можливим відкритість новому досвіду, незважаючи на пронизливість і болючість отриманого знання. Трансцендентування досвіду сприяє розвитку та еволюції «Я».

Однак осягнення досвіду може рухатися іншим шляхом, коли приховані почуття, що залишились внаслідок відчаю, набувають надмірного значення, тобто абсолютизуються. Такий шлях несе три можливості: блокування реалізації свого «Я»; накладання «вето» на світ (тобто перекреслення якихось сторін життя); блокування відносин з іншими. Усі ці способи мають оптимістичну мету – уникнути болю та зменшити жах і пригніченість від туги за власним «Я». Однак це усуває симптоми, залишаючи саму проблему: людина так і не насмілюється наблизитися до свого «Я».

Таким чином, шляхом феноменологічно-дискурсивного аналізу досвіду відчаю було розкрито етапність проживання цього стану: 1) переживання стану відчаю, 2) завершення, 3) осягнення. Крім цього, було розкрито конкретні змістові альтернативи проходження крізь цей досвід («впливовість»/ «невпливовість», «прожитість»/ «непрожитість», «трансцендентованість»/ «абсолютизованість»). Результати цього дослідження можуть бути корисними при емпіричному дослідження дискурсу відчаю, даючи змогу розбивати представлений текст на смислові одиниці та кваліфікувати їх за категоріями. Крім цього, подібний аналіз можна застосовувати в ході діалогічної взаємодії з дискурсом суб’єкта (наприклад, під час психотерапії чи психологічного консультування) в якості схематичного опису безкінечної варіативності проживання досвіду відчаю.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  1. Барт Р. Избранные работы. Семиотика. Поэтика [Текст] / Р. Барт ; [пер. с франц. Г. К. Косикова [та ін.]. – М. : Прогресс, 1994. – 615 с.
  2. Барт Р. Фрагменты речи влюбленного [Текст] / Р. Барт ; [пер. c франц. В. Лапицкого]. – М. : Ad Marginem, 2002. – 430 с.
  3. Батай Ж. Внутренний опыт [Текст] / Ж. Батай ; [пер. с франц. С .Л. Фокина]. – СПб. : Аксиома, 1997. – 336 с.
  4. Бодрийяр Ж. Соблазн [Текст] / Ж. Бодрийяр ; [пер.с франц. А. Гараджи]. – М. : Ad Marginem, 2000. – 317 с.
  5. Делез Ж. Логика смысла [Текст] / Ж. Делез. – М. : Раритет, 1998. – 480 с.
  6. Йоргенсен М. В. Дискурс-анализ. Теория и метод [Текст] / М. В. Йоргенсен, Л. Дж. Филлипс. – Харьков : Гуманитарный Центр, 2004. – 246 с.
  7. Калина Н. Ф. Лингвистическая психотерапия [Текст] / Н. Ф. Калина. – К. : Ваклер, 1999. – 283 с.
  8. Кьеркегор С. Болезнь к смерти [Текст] / С. Кьеркегор // Страх и трепет. – М. : Терра – Книжный клуб, 1998. – 383 с.
  9. Маноха И. П. Карусель: движение по кругу (К вопросу о потенциальной одаренности человека к любви и отчаянию) [Текст] / И. П. Маноха // Ars Vetus/ Ars nova: М. М. Бахтін ; [зб. статей / за ред. В. А. Роменця]. – К. : Гнозис, 1997. – С. 16–57.


Все статьи автора «olga tovpeko»


© Если вы обнаружили нарушение авторских или смежных прав, пожалуйста, незамедлительно сообщите нам об этом по электронной почте или через форму обратной связи.

Связь с автором (комментарии/рецензии к статье)

Оставить комментарий

Вы должны авторизоваться, чтобы оставить комментарий.

Если Вы еще не зарегистрированы на сайте, то Вам необходимо зарегистрироваться: