Постановка проблеми. Для того щоб зрозуміти, що складає сферу людського в індивіді, чи формується ця сфера завдяки культурі, освіті або є вродженою, необхідно звернутися до осмислення багатовимірної природи особистості, до аналізу тих соціальних чинників, завдяки яким людина впродовж тисячоліть створювала людське в самій собі. В сучасній гуманітарній науці все більшої актуальності набуває думка про можливу небезпеку у формуванні особистості. Наприклад клонування живих систем (шотландська вівця Доллі), означає, що справою найближчого майбутнього стала можливість клонування і людини. Цей факт породжує масу тривожних запитань стосовно морально-етичної, філософської, психологічної, релігійної та інших сфер, що визначають перспективу існування людини в розумінні первинного, недоторканого в її суті.

Технічний прогрес, що здійснюється до цього часу в умовах морального вакууму, поставив під загрозу унікальність людської особистості, її духовну самоідентифікацію, її абсолютну обраність та її онтологічну незамінність. Швидкий трансформаційний період непомітно і поволі маніпулює свідомістю і поведінкою людей, але сьогодні він наблизився, здається, до впливу на саму суть людського в людині – до свободи і неповторності нашого «Я», тобто до індивідуальності.

Аналіз досліджень і публікацій. В основі феномену зрілої особистості лежать проблеми росту, розвитку, самовдосконалення людини. Поняття зрілості ґрунтовно та різнобічно розглядається з позиції акмеології, що дозволяє описати нове розуміння потенціалу особистості. Потенційність часто розуміється як самореалізація, самоактуалізація, реалізація можливостей. Зазначене вище акцентує увагу на дуже близьких явищах, що показують стійкі позитивні зміни в особистості, реалізацію її природного потенціалу: “індивідуацію” (К. Юнг), повну реалізацію справжніх можливостей (К. Хорні); внутрішню активну тенденцію до саморозвитку на зразок істинного самовираження (Ф. Перлз); прагнення людини до найбільшповного вияву і розвитку можливостей та здібностей (К. Роджерс); прагнення людини стати тим, ким вона може стати (А. Маслоу). Поняття “індивідуальність”, неповторна (унікальна) сутність особистості, розглядається в працях Г. Олпорта, Б. Ананьєва, і С. Рубінштейна, що пов’язують індивідуальність з вищим рівнем розвитку особистості. Самореалізація була предметом уваги науковців, зокрема К.О. Абульханової-Славської, Л.І. Анциферової, Г.С. Батіщева, О.Ф. Бондаренко, Є.І. Головахи, В.Г. Панка, В.А. Роменця, С.Л. Рубінштейна, Л.В. Соханя, Т.М. Титаренко та ін., які розглядали самореалізацію як переважно свідомий, цілеспрямований процес розкриття й опредметнення сутнісних сил особистості в її різноманітній практичній діяльності. Становлення гармонійно розвиненої особистості та досягнення нею “акме” великою мірою залежить від особистісних зусиль самої людини, орієнтованих на сомовдосконалення та сомореалізацію як неодмінну умову досягнення успіху в житті (Б.Г. Ананьєв, Т.В. Говорун, А.О. Деркач, С.Д. Максименко, В.М. М’ясищев, М.І. Пірен та ін.).

Метою статті є з’ясування сутності акмеологічних особливостей формування зрілої особистості, розвитку та становлення акменашарувань, чинників прояву професійної самореалізації індивідуальності. Завданням є визначення сутті таких понять, як «акмеякості», «зрілість», «самореалізація», «професіоналізм», «професійна самореалізація», а також конкретизація індивідуально-психологічних здобутків зрілої особистості, розвиток яких потрібно підтримувати у виявах сутності акмеологічної парадигми та її можливості впровадження в життєву практику навчальних закладів України.

Виклад основного матеріалу. Із проведеного аналізу психологічної літератури можна зробити висновок, що становлення особистості та досягнення “акме” є близькими за значенням, але не тотожним, якщо розставити акценти на понятті особистість, то тут доречно розглядати самоактуалізацію, самореалізацію, самовдосконалення, а в психолого-акмеологічному аспекті говориться про зрілість особистості та можливість розвитку творчого потенціалу, індивідуальність.

У світовому і вітчизняному людинознавстві, на думку віце-президента Міжнародної академії акмеологічних наук А. Деркача, існувала значна прогалина – комплексно не вивчалася доросла людина. Її розвиток у ранній, середній і пізній зрілості в науці послідовно не був представлений та у взаємодії один з одним не розглянуто об’єктивні і суб’єктивні чинники, наявність яких необхідна, щоб людина як природна істота (індивід), як особистість (ансамбль відносин) і як суб’єкт діяльності (перш за все, як професіонал) досягла вершини в своєму розвитку і щоб відбулося, як говорили давні греки, “акме” її індивідуальності [6, 36].

У віковій психології дорослість традиційно розглядалася як стабільний період. Е. Клапаред в 1926 році охарактеризував зрілість як стан психічної «скам’янілості», коли припиняється процес розвитку людини. Не є винятком і класифікації вікових періодів Е. Еріксона (1949 рік), Дж. Біррена (1964 рік), Д. Бромлея (1966 рік). Проте пізніше було показано, що зрілість не завершується з дорослістю, як свідчить західна класифікація В. Квінна (2000  рік). Що ж до акмеологічного підходу до особистості, то він виробляється в межах психологічної науки з опорою на психологічне визначення її сутності. Однак він розглядає особистість у більш ширшому контексті комплексного підходу до людини, розробленого Б. Ананьєвим і філософською антропологією, запропонованою С. Рубінштейном (остання є філософським вченням про специфіку буття людини у світі).

Особистість (як предмет акмеології і саме поняття особистості) визначається в континуумі інших якостей людини як індивіда, як суб’єкта, і як індивідуальності. (Хоча психологія також оперувала цими поняттями, через різнобій трактовок різних авторів, їх не вдавалося вибудувати в єдину логічну систему).

Першою основою при розгляді співвідношення акмеологічного і психологічного розуміння особистості є принцип розвитку.

Другою – і в зарубіжній, і у вітчизняній психології розвитку особистості розглядається переважно визначеними межами, розвитку особистості дитини (у вітчизняній психології це мало місце в силу ідеологічних причин – мінімізації ролі особистості в суспільстві, а тому заперечення необхідності вивчення особистості дорослого. У зарубіжній психології – через методологічні причини – фрейдизм і весь ряд концепцій під впливом принципового обмеження всього періоду становлення особистості періодом дитинства).

Акмеологічний підхід розглядає розвиток у процесі всього життя людини. У зв’язку з цим він опирається на ті психологічні концепції особистості, які пов’язували і розвиток, і саму сутність особистості з масштабом часу і простору всього життєвого шляху особистості. У вітчизняній психології – це теорії життєвого шляху С. Рубінштейна і життєвого циклу Б. Ананьєва, у зарубіжній – теорія життєвого шляху Ш. Бюлер (хоча вона також, піддавалася впливу фрейдизму, акцентувала вирішальну роль дитинства у розвитку особистості); теорія життєвого розвитку Е. Еріксона, який виявив важливі якісні новоутворення кожного життєвого етапу (розвитку індивіда, особистості), і особливо підкреслював роль і якість особистісної зрілості (аналогічно на етапах розвитку тілесності, самості і так далі) Т. Олпорт, він у основі альтернативи мінімізує минуле, віддаючи провідну роль майбутньому. У межах феноменологічного підходу «гештальт-терапія» також не абсолютизує роль минулого, так як на перший план виходить саме переживання і процес подолання суперечностей «тут і тепер», що закріплюється як патерн поведінки в майбутньому.

Аналогом акмеологічного підходу до особистості є теорія К. Роджерса, бо він розглядає індивіда в його розвитку і взаємодії з реальністю, який керується вродженими тенденціями організму до розвитку своїх можливостей, що забезпечують його збереження. Сам К. Роджерс так формулює гіпотезу свого підходу: «Людина володіє в самій собі великими ресурсами для самопізнання, зміни «Я-концепції», цілеспрямованої поведінки, а доступ до цих ресурсів можливий тільки в тому випадку, якщо створюється визначений клімат сприятливих психологічних установок»[14].

Таким чином, Е. Еріксон, Т. Олпорт, К. Роджерс і Ф. Перлз, залишаючись у межах психологічних теорій, розробили певні принципи, що відповідають сутності акмеологічного підходу до особистості.

Зріла особистість в процесі становлення самостійно обирає чи змінює зовнішню ситуацію свого розвитку, а завдяки цьому змінює і себе. Структура психофізіологічного розвитку дорослих поєднує періоди піднесень, спадів і стабілізації функцій. Зрілий вік є періодом практичного, професійного життя людини. Постановка життєвих цілей ґрунтується на принципах та ідеалах, визначених на попередньому етапі, а також на життєвих планах людини. Труднощі, що супроводжують певні етапи життя, долаються бажанням самої людини розвиватися, ставати більш зрілою і відповідальною.

Основними акмеологічними механізмами досягнення “акме” в різних сферах життєдіяльності вважають саморозвиток, самовдосконалення, самоосвіту, самоконтроль.

Істотне значення у формуванні акмеологічних якостей має оточуюче середовище, в якому особистість реалізується як індивідуальність, і це має наступні рівні:

-         екстеріорний рівень життєдіяльності – це простір професійної діяльності на рівні суспільства, де людині надаються визначені ролі, позиції, функції, статуси в основному у зв’язку з вертикальною професійно-посадовою градацією. Основні зміни пов’язані із освітою, працею, територіальними переміщеннями, які пов’язані із кар’єрним ростом;

-         інтеріорний рівень життєзабезпечення – це той простір неформальних відносин і зв’язків людини (приналежність до різних соціокультурних груп, субкультур). На сьогоднішній день джерелом динаміки в суспільстві служить інтеріорний рівень – рівень „Ми”. Він має суттєву перевагу над суспільним чи особистісним;

-         інтеріорний рівень життєдіяльності – рівень „Я”, тобто рівень внутрішнього і духовного світу особистості, її індивідуальної культури. Цей рівень породжує основні вектори та способи розвитку особистості у всіх сферах життєдіяльності [5].

Отже, у період дорослості відбувається посилення соціального розвитку особистості, включення її в різні сфери суспільних відносин і діяльності. При цьому процес особистісного розвитку залежить від рівня соціальної активності і ступеня продуктивності самої людини. Ступінь і, водночас, вершина зрілості – це багатовимірний стан людини, який хоча і охоплює значний етап її життя і завжди показує наскільки вона склалася як громадянин, як фахівець-трудівник, як особистість, він, разом з тим, ніколи не є статичним, відзначається варіативністю і мінливістю [8]. Індивідні, особистісні і суб’єктно-діяльнісні характеристики (вищі форми самореалізації особистості) осягаються в єдності і напрацьовуються людиною протягом життя.

Психолого-акмеологічна система – це досягнення вершин духовності, професійного і особистісного розвитку у їх єдності, а також шляхи професійної соціалізації на основі реалізації творчого потенціалу суб’єкта діяльності [2, 108]. Розглядаючи людей як індивідів, тобто як елемент природи, ми можемо виділити основні біологічні особливості, які характеризують вид в цілому, притаманні всім людям від народження і разом з тим дуже важливі для формування особистості. Отже, людський рід в цілому характеризує наступне:

-       людина – істота суспільна, тобто живе в соціумі;

-       суспільство людей персоніфіковане, тобто всі люди (крім однояйцевих близнюків) унікальні від народження;

-       персоніфіковане суспільство людей має ієрархічну структуру. Акмеологічна модель – оптимальний варіант особистісного сходження до “акме” – є описом ознак результатів рівнів продуктивності. Її визначають такі чинники:

-       акмеологічні критерії – мірило оцінки особистісного становлення;

-       акмеологічні показники (вони ж акмеологічні інваріанти) – індивідуальні завдання певного роду і конкретного рівня розвитку особистості;

-       акмеологічні рівні – ступінь розвитку особистості.

Такий підхід враховує не тільки прогресивні, потенційні можливості при визначенні розвитку особистості, але й її регресивні варіанти, що відповідає принципові оптимальності, вивчає індивідуальні й особистісні особливості під кутом оптимізації процесів розвитку, тобто просування особистості до вершин зрілості, що мають характер зростання. У цьому акмеологія зближується з педагогікою: вона не просто досліджує процеси розвитку, але як операційний, оперативний тип знання включає практику розвитку й удосконалення особистості в якості центрального наукового завдання. У ній розробляється цілісна сукупність рефлексивних, ігрових, тренінгових практик, що поєднують навчання, научіння та розвиток особистості. Але, на відміну від педагогіки, психолого-акмеологічний підхід ставить собі за мету не тільки і не стільки отримання особистістю знань, скільки удосконалення її самої, її мислення, здібностей, навичок і умінь (самого широкого профілю) [7].

Важливо підкреслити, що за своєю суттю людська індивідуальність реалізовує себе в аспектах особистості індивіда. Цей зв’язок не локального характеру, бо індивідуальність важко, практично неможливо уявити без аналізу сутності самої особистості. Але взаємозв’язок цих двох сутностей людського індивіда не одно-, а двосторонній, адже де немає особистості, там немає її індивідуальності. І навпаки, наявність хоч деяких проявів індивідуальності свідчить про певний особистісний рівень розвитку конкретної людини.

Поняття «індивідуальність» вживається в кількох різних значеннях. Перше означає неповторну сутність особистості (унікальну, відповідно Г. Олпорту). Для багатьох науковців характерним є те, що індивідуальність вони здебільшого розглядали як своєрідний вияв особистості людини на одиничному рівні.

Друге визначення відстоює позицію окремої (цілісної) сутності індивідуальної особливості. Чимало науковців сутність індивідуальності пов’язувала з діяльною природою особистості. У такому випадку серед найважливіших характерних ознак індивідуальності розглядалася соціальна активність, самодіяльність особистості, її творче начало. Так, І.І. Резвицький підкреслюючи, що індивідуальність існує не поряд з особистістю, а як одна з її властивостей, пропонував таке визначення: «Індивідуальність – це інтегральне поняття, яке виражає особливу форму буття індивідів, в рамках якої вони володіють внутрішньою діяльністю та відносною самостійністю, що дає їм можливість активно (творчо) у своєрідний спосіб проявляти себе в оточуючому світі на основі розкриття своїх задатків і здібностей і у відповідності з суспільними потребами» [13].

Третє значення, яке поділяли і Б. Ананьєв, і С. Рубінштейн, пов’язує індивідуальність з вищим рівнем розвитку особистості [3]. В акмеології сьогодні точно визначилися поняття індивіда й особистості, але точаться дискусії відносно понять індивідуальності.

Останнє є не тільки поняттям і категорією, а новою парадигмою, яка була сформована С. Рубінштейном на основі принципу детермінізму в плані філософсько-методологічному. Вона розроблена в психології як методологічний принцип спочатку відносно предмету психології, потім – стосовно особистості. Суть цієї парадигми полягає в зміні самого способу пізнання людини. В якості об’єкта особистість завжди конечна, представлена своїми наявними даними, властивостями, «рисами». Навіть якщо розглядаються її зміни і розвиток – вони визначаються психологом, тобто ззовні, а не нею самою. Суб’єктивний підхід в найзагальнішому і принциповому вигляді стверджує, що детермінація вчинків, діяльності, самого життя здійснюється особистістю. Суб’єктний підхід до особистості в сучасній психології розробляється як суб’єктно-діяльнісний підхід на противагу безособовому безсуб’єктно-діяльнісному. Зміна способу пізнання, згідно з новою парадигмою, полягає в тому, що дослідження будується за принципом взаємодії між особистістю, яку досліджують, і дослідником. Далі, при формуванні гіпотез про своєрідність особистості (аналіз в якості суб’єкта) завжди припускається, що вона виявить свої нові, на цьому етапі не тільки не досліджувані, але й нею самою не виявлені можливості, здібності.

Саме ця парадигма стала перехідним мостом від психології до акмеології в трактуванні особистості, так як акмеологія реалізовує новий спосіб пізнання, при якому дослідження поєднується з практикою взаємодії із суб’єктом. За допомогою відомих критеріїв будується схема рівнів розвитку особистості, і діагностичний стан особистості відноситься до певного рівня для того, щоб визначити не тільки етапи, але і ті рівні розвитку, які вона повинна ще пройти і які засоби необхідні для здійснення цього цілеспрямованого, а не стихійного розвитку, з урахуванням усіх особистісних чинників та закономірностей. Також “акме” людини може проявлятися у зазначеному для неї найвищому рівні ціннісних орієнтацій, що конкретизуються в її ставленні до різних сторін дійсності і сприяють опосередкованому та неопосередкованому впливові на вчинки, що свідчать про моральний калібр її особистості.

Особливо важливими є аспекти формування акмеякостей, які розглядаються нами в контексті життєвого, професійного, духовного шляху. Цей контекст не просто встановлює свої рівні, згідно з якими особистість стає суб’єктом професійної діяльності чи духовно-моральним суб’єктом. Формування акмеякостей можливе шляхом досягнення акмеологічної компетентності, під якою ми розуміємо інтегральну готовність і здатність зрілої особистості будувати свій поступовий психічний розвиток із постійним ускладненням завдань і зростанням рівня досягнень, які найбільш повно реалізовують психологічні ресурси людини. Акмеологічні якості особистості забезпечують рух людини до визначених досягнень. До цих особистих якостей ми відносимо акме-мотивацію та акме-здібності.

Акме-мотивація – це спрямованість достатньо зрілої особистості на розв’язання акмеологічних завдань психічного й професійного розвитку, а також на забезпечення його поступового характеру та способу вирішення.

Акме-здібності – це індивідуально-психологічні властивості особистості, які забезпечують підтримку поступального висхідного вектора психічного та професійного розвитку, включають здатність будувати варіанти акмеограм свого розвитку, обирати та реалізувати прийоми і технології переходу з одного рівня професіоналізму на інший більш високий рівень, здатність долати перепони на шляху досягнення “акме” [10].

Розвиваючись і вдосконалюючись не як «річ у собі», а для примноження в кінцевому результаті всього кращого, створеного людством в духовній та матеріальній культурах, особистість не просто засвоює культуру, але й сама починає розвивати цю культуру, спираючись на високий рівень можливостей. І тут вона знову виступає як суб’єкт якісно нового рівня. Якість суб’єкта – це якість, яка пов’язана зі становленням, досягненням особистістю вищого ступеню свого розвитку. Особистість як суб’єкт досягає вищого рівня, який не має стандартного для всіх людей значення (порогу), і вищий рівень цього розвитку вимірюється можливостями особистісної індивідуальності. Для кожної особистості вищим буде різний рівень. Навіть процес особистісного розвитку повинен спрямовуватися ідеальними уявленнями – образом майбутнього стану суб’єкта, що повинен відображати бажані властивості. Н.В.  Кузьміна виділяє три види акмеологічних факторів, які впливають на формування акмеологічних якостей особистості:

-       об’єктивні, що проявляються як зовнішня заданість, вони пов’язані з реальною системою професійної діяльності;

-       суб’єктивні пов’язані з індивідуальними передумовами рівня успішності професійної діяльності. – Це мотиви, спрямованість, інтереси, компетентність й ін. Рівень їх прояву пояснює суб’єктивні причини, які сприяють росту професіоналізму;

-       об’єктивно-суб’єктивні, пов’язані з організацією професіонального середовища, професіоналізмом керівників, якістю управління.

Інтерес до вивчення індивідуальних властивостей особистості зумовлений не тільки потребою теоретичної розробки поставленої проблеми, але й вимогами практики, що потребує адекватних експериментальних досліджень, психокорекційних та психотерапевтичних програм, адже наявність об’єктивних умов сама по собі ще не вирішує проблеми формування зрілої особистості. Специфіка методології досліджень акмеології розкривається на основі моделювання одночасно реальних й ідеальних об’єктів. Модель має цільовий характер, бо повинен здійснитися перехід від реального, наявного до ідеального, бажаного стану. Детальнішого розгляду потребують фактори утворення ціннісно-смислової сфери, тобто фактори, що безпосередньо пов’язані з індивідуальністю як суб’єктом діяльності, і можуть свідомо регулюватися i корегуватися:

- соціальне замовлення суспільства;

- програма викладання того чи іншого предмета;

- власні мотиви, потреби чи інтереси;

- самонавчання та самовиховання.

Індивідуальні особливості людини найяскравіше виявляються в системі міжособистісних взаємин, суб’єктом яких виступає людина як особистість. У гуманістичних, філософських і психологічних концепціях особистість постає цінністю, заради якої здійснюється розвиток суспільства. Індивідуальність – одна з семи іпостасей людини. Однак процеси, які відбуваються у світі та Україні (глобалізація, економічна структуризація, руйнування традиційних цінностей, формування нових ідеологій, політичних оцінок подій і явищ тощо) створюють нові умови, адаптації людини, що прагне залишитися собою. Так О.О. Бодальов визначає формування повноцінної особистості, як сходження людини в її розвитку в процесі подолання перепон [11;12].

Одним із головних проявів індивідуальності є зрілість особистості, яка допомагає вираженню індивідуальних характеристик у подоланні перепон. Останні дослідження процесу розвитку дорослої людини показали, що всі люди тією чи іншою мірою проходять в своєму житті через одні і ті ж етапи (Levinson, 1986). Тому можна визначити атрибути зрілої особистості, що сприяють самовираженню та самовизначенню індивідуальності:

-       здібність самостійно мислити – людина стосовно будь-якого приводу має власну думку, засновану на власній системі цінностей.;

-       готовність взяти на себе відповідальність за свої вчинки – людина готова визнати свої недоліки і взяти провину на себе;

-       вміння долати страх і стримувати гнів, тобто вміння володіти собою, не впадати в паніку;

-       бажання працювати – людина бере на себе відповідальність, хоче приносити користь суспільству і домогтися повної фінансової незалежності;

-       здібність до любові та побудови міцних стосунків з партнером – людина вміє виявляти свої почуття до іншої людини, що є основою глибоких і близьких відносин.

Зріле самовизначення, розвиток особистості на всіх етапах життєвого шляху здійснюється за допомогою процедур самоаналізу психологічних властивостей особистості, свідомої постановки питань особистісного розвитку, кар’єрного зростання, як одного з чинників “акме”. Важливу роль у цьому відіграють такі чинники особистісного становлення, як потреба в досягненні мети, престиж знань, моделювання особистісного профілю, потенціал особистості, рівень розвитку мотивації навчальної та самоосвітньої діяльності, самовдосконалення. Ці чинники мають яскраво виражену психологічну специфіку, що, безумовно, дозволяє стверджувати необхідність всебічного дослідження мотивації формування повноцінної особистості, а також особливостей її акме-нашарування.

З акмеологічної точки зору найбільш близькою до пояснення суті розвитку особистості є позиція О.Ф. Лазурського (характеролога), який підкреслював, що головне в людині – це «багатство особистості», тобто різноманітність і складність психічних явищ і здібностей. Під розвитком особистості О.Ф. Лазурський розумів «… максимум розвитку здібностей і обдарованості, їх збагачення» [9, 472-492], підкреслюючи цим рівноправність набутого і потенційного. Бо саме в акмеології потенціал особистості розглядається як система ресурсів, що постійно поповнюється і відновлюється. Особистісний розвиток відбувається перш за все тоді, коли поповнюються знання, розширюється світогляд, удосконалюються інтелектуальні вміння (самонавчання). До потенційної сфери відносять:

-       природні особливості (наявні в людині особливості як індивіда);

-       здібності;

-       соціальні можливості суспільства, які можуть бути використані для особистісного розвитку.

До сфери актуального:

-       якісно нове перетворення потенційного;

-       зовнішні прояви того, що реально функціонує.

Не завжди легко провести чітку межу між рисами, що визначають варіації індивідуальності людини і рисами, що формують акцентуйовану особистість. Акцентуація завжди, загалом, передбачає посилення ступеня певної межі, їй властива тенденція до особливого соціально-позитивного або соціально-негативного розвитку. У контексті цих визначень, хочемо зауважити, що в більшості своїй особливості акцентуйованих осіб розглядаються в психопатологічному ключі з різко негативним соціальним розвитком. Позитивний розвиток розглядається, але, як правило, досліджується набагато менше. Цей науковий підхід цілком об’єктивний, якщо навести приклади історично значимих акцентуйованих особистостей. Можна сказати, що багато в чому історичний процес здійснювався зусиллями цих людей, оскільки однією з характерних їхніх рис є цілковите захоплення якоюсь ідеєю, бажання досягти її будь-якими засобами. Багато відомих акцентуйованих особистостей можна виявити в галузі політики, культури, мистецтва, релігії, науки і т.д.

Однак не варто накладати табу на акцентуантів. Спробуємо уявити собі психологічний портрет людини, яка взагалі не є носієм акцентуйованих якостей. Це буде абсолютно довірлива, безвольна, безідейна людина, що теж є відхиленням від норми і може вважатися акцентуацією. У даному випадку треба звернути увагу на те, що акцентуація характеру не являє собою одностороннє явище. Завданням акмеології в межах цієї проблеми є знаходження тих особливостей в характері акцентуйованої особистості, які можуть бути спрямовані на той вид діяльності, в якому ці якості можуть бути корисні і важливі. Даний підхід успішно розробляється в науковій школі професора М.Г. Конюхова. Ним було доведено, що помірно виражена акцентуація, яка має соціально позитивну спрямованість, у більшості випадків стає індивідуальною психологічно важливою якістю і допомагає досягти успіху в діяльності. Саме такі акцентуації є головними детермінантами досягнень індивідуальності.

Не менш значущими виявляються потребно-мотиваційні характеристики особистості: ділова спрямованість, потреба в досягненнях, пізнавальна і професійна мотивація. Психодинамічні характеристики особистості, ступінь її енергетичного забезпечення, що розуміється як міра розумової працездатності, теж певною мірою визначають успішність професійної діяльності. Істотний вплив мають і індивідуальні особливості.

У первинній оцінці найбільш значущим є сім аспектів особистості:

-       навички соціальної взаємодії (здатність ефективно спілкуватися, будувати міжособистісну взаємодію);

-       орієнтація на успіх (наявність таких якостей, як завзятість, наполегливість, азартність, працездатність, схильність до ризику);

-       соціальна зрілість (наявність досить сформованих особистих завдань, здатність до корекції власної поведінки);

-       практичний інтелект (здатність визначити проблему і знайти практично можливі способи вирішення);

-       здатність до складної роботи (стійкість до стресу, здатність планувати складну роботу і встановлювати пріоритетність завдань при дефіциті часу);

-       соціальна пристосовуваність (здатність спрацьовуватися з колегами і керівництвом, пристосовуватися до організаційної культури, традицій, норм та ритуалів);

-       лідерство (здатність спонукати до дії інших, вселяти навколишнім довіру).

Для успішного оволодіння діяльністю та її здійснення особливе значення має не стільки рівень вираженості окремих професійно важливих властивостей особистості, скільки характер взаємодії і зв’язку між ними. При існуванні тісних і позитивних взаємозв’язків між більшістю особистісних властивостей починається процес їх взаємопідсилення, при виникненні ж антагоністичних взаємозв’язків між властивостями особистості розвиток одних сторін особистості призводить до деградації інших, що робить неможливим досягнення високого рівня професійної майстерності. Що означає досягати вершин професіоналізму? Орієнтирами виділяємо чотири рівні майстерності у фаховій діяльності:

Елементарний рівень. У спеціаліста наявні лише окремі якості професійної діяльності. Найчастіше – це оволодіння знаннями для виконання певних дій, володіння предметом діяльності. Проте через брак спрямованості на розвиток техніки організації продуктивності є низькими.

Базовий рівень. Фахівець володіє основами майстерності: професійна діяльність, гуманно зорієнтовані стосунки з колегами розвиваються на позитивній основі, добре засвоєно предмет діяльності, методично, впевнено і самостійно організовано діяльність. Цього рівня, як правило, досягають наприкінці навчання у вузі.

Досконалий рівень. Характеризується чітким спрямуванням діяльності, її високою якістю, діалогічною взаємодією у спілкуванні. Фахівець самостійно планує і організовує свою діяльність на тривалий проміжок часу, маючи головним завданням розвиток своєї особистості як професіонала.

Творчий рівень. Характеризується ініціативністю і творчим підходом до організації професійної діяльності. Фахівець самостійно конструює оригінальні та доцільні прийоми взаємодії. Діяльність будує, спираючись на рефлексивний аналіз. Сформовано індивідуальний стиль професійної діяльності [4; 6, 87].

У перелік значущих психолого-акмеологічних чинників професійного розвитку особистості можна включити ті, які реально впливають на досягнення знань суб’єктами навчання. Це потреба в досягненнях, престиж знань, особистісно-ділові й професійно важливі якості, потенціал особистості, розширення кругозору. Ґрунтуючись на акмеологічній концепції професійної самосвідомості особистості О.В. Москаленко, серед суспільно значущих умов формування стійкої професійної мотивації студентів відзначив суспільну потребу в професіоналізмі особистості, суспільний престиж вищої освіти, високий соціальний статус суб’єкта навчання.

Розвиток фахівця як суб’єкта зрілого існування та ефективного суб’єкта професійної діяльності включає продуктивне вирішення акмеологічних суперечностей. “Акме” фахівця представлено:

-       емоційною зрілістю;

-       особистісною (особистісно-соціальною, соціокультурною) зрілістю;

-       етичною (моральною, гуманістичною) зрілістю;

-       сутнісною (ессенціальною) зрілістю;

-       екзистенційною зрілістю.

Акмеологія пояснює своєрідність чинників, що зумовлюють індивідуальну цілісну картину зрілості людини, вона включає в себе:

-       зміни в мотиваційній сфері особистості, що визначають домінування загальнолюдських цінностей;

-       зростання умінь на рівні інтелекту планувати і здійснювати вчинки, які відповідають духові цих цінностей;

-       формування здатності мобілізувати себе на подолання перепон об’єктивного характеру;

-       об’єктивне оцінювання власних сильних і слабких сторін, готовність бути відповідальним;

-       постійне прагнення до професійного зростання.

Спеціаліст у своїй діяльності може використовувати ускладнення та перепони не тільки для вирішення професійних (у вузькому сенсі цього слова) проблем, але і для того, щоб змінювати себе. Для цього необхідно фокусувати увагу на самому собі як джерелі суперечностей та проблем, вирішення яких збільшує можливості і змінює способи використання найпродуктивніших якостей особистості..

Під поняттям “професійна фаховість” розуміємо соціалізований шлях гармонійного розвитку особистості, поєднаний із здобуттям професійно-практичного та духовного досвіду в процесі отримання кваліфікації спеціаліста. Це відбувається на етапі первинного професійного становлення та вдосконалення фахового зростання в процесі виконання професійних ролей та обов’язків, і є невід’ємним атрибутом розкриття і здійснення особистісного професійного потенціалу.

Професійна реалізація особистості на життєвому шляху передбачає такі основні етапи: професійне самовизначення, професійне становлення в обраній сфері діяльності, фахове зростання і розвиток компетенцій. Професійне самовизначення розуміємо як вибір особистістю виду майбутньої професійної діяльності, що відбувається на основі наявних у неї професійних нахилів, інтересів і сформованих здібностей. Сутність професійного самовизначення полягає в усвідомленні особистістю відповідності своїх можливостей психологічним вимогам професії, своєї ролі в системі соціальних відносин і своєї відповідальності за виконання зобов’язань, які виникають у зв’язку зі зробленим вибором [7].

Дослідження показують, що вершин професiоналiзму досягають ті особистості, у яких власні потреби i мотиви фахової діяльності, фахові цілі збігаються з соціальним замовленням суспільства, яке передбачає виховання через навчання i навпаки. Професійне самовизначення, професійний розвиток особистості на всіх етапах навчання здійснюється за допомогою процедур самоаналізу поведінки, психологічних властивостей особистості, свідомої постановки питань професійного розвитку, кар’єрного зростання в майбутній професійній діяльності. Сюди також можна включити чинники, які впливають на досягнення суб’єктів навчання, це потреба в досягненнях, престиж знань, професійні якості, потенціал особистості, рівень розвитку мотивації навчальної та самоосвітньої діяльності, самовдосконалення. Ці чинники мають яскраво виражену психологічну специфіку, що, безумовно, актуалізує необхідність всебічного дослідження мотивації професійної діяльності, а також особливостей її формування у майбутніх фахівців.

Висновки. Потреба в саморозвитку, самореалізації – це основоположна складова зрілої особистості. Ідея саморозвитку і самореалізації є надзвичайно значущою для багатьох сучасних дослідників особистості людини (А. Маслоу, К. Роджерс, Е. Фромм, К.О. Абульханова       -Славська, А.В. Брушлінський, В.П. Зінченко). З наявністю вираженого прагнення до саморозвитку пов’язана успішність людини в здобутку “акме”, успішність досягнення нею професійного успіху, а також становлення її ідивідуальності.

Початок дорослості пов’язаний із процесом формування організму, який відповідає нормативам зрілості. Розвинуті особистісні якості, за якими стоїть оволодіння основними здобутками життя і культури, дозволяють суб’єктові культури працювати повноцінно. Зрілість – ступінь у розвитку людини, той етап, коли вона стає здатною повноцінно виконувати свої громадянські, подружні і батьківські обов’язки, а в соціальному плані вона продуктивно проявляє себе в якості діяча в тій чи іншій конкретній царині життя.

Для интенсивной подготовки в процессе обучения студентов педагогического колледжа огромное значение имеет подготовка и решение профессиональных задач через участие в профессиональных конкурсах, форумах, научно – практических конференциях.

Профессиональное обучение в целом является планомерно организованной деятельностью преподавателей и студентов, направленной на овладение обучаемыми профессиональными знаниями, умениями и навыками, умениями самостоятельно анализировать производственные ситуации и находить решения, а также на всестороннее развитие умственных и физических способностей обучающихся [3].

От методики применяемой преподавателем колледжа на занятиях напрямую зависит качество профессионального обучения. Какие же формы, методы и дидактические средства обучения наиболее эффективны?

Наиболее эффективный метод формирования гражданской зрелости личности достигается через социальное воспитание.

Социальное воспитание – целенаправленное создание (материальных, духовных, организационных) для развития личности.

Главная цель социального воспитания – формирование человека, готового к выполнению общественных функций труженика и гражданина.

Функции воспитания следующие:

- создание условий для взращивания и развития членов общества и удовлетворения ими ряда потребностей в процессе воспитания;

- подготовка «человеческого капитала», способного и готового к горизонтальной и вертикальной социальной мобильности;

- обеспечение стабильности общественной жизни через трансляцию культуры, способствование ее преемственности, обновлению;

- адаптация членов общества к меняющейся социальной ситуации.

Социальное воспитание личности человека берет начало в семье, далее в образовательном учреждении, позже в трудовой деятельности и после трудовой. Целью является – формирование личностных качеств индивида; группы, коллектива, через  средства реализации, а именно содержания, форм, методов: информационных, личностно-ориентированных; инструментально – оперативные, коммуникативно-интерактивные. Формирование социальной зрелости происходит посредством ориентирования, проектной деятельности, планирования, решения стандартных и нестандартных задач, самооценка достижений, результата. А под результатом подразумеваем степень успешности личности в различных сферах  общества.

Основная задача преподавателя педагогического колледжа, согласно концепции социального воспитания, заключается в формировании гражданской  зрелости студентов: формирование гражданственности личности – это любовь к Отчизне, быть пацифистом, уважение к окружающим и к самому себе, ответственность, патриотизм. [9]

Известно, что образование и воспитание неразделимы, поэтому в процессе обучения студентов педагогического колледжа используется такой метод обучения который сегодня является одним из эффективных способов по формированию устойчивого интереса к выбранной специальности. Формирование личной мотивации каждого студента колледжа напрямую зависит от профессионализма и компетентности педагога. В ситуации не из легких находятся преподаватели колледжа ,так как часто у бывших школьников слабо  развита  мотивация к знаниям из за традиционного метода преподавания в школе. Традиционный метод проведения занятий не вовлекает обучающихся в продуктивную исследовательскую деятельность, а способствует лишь репродуктивной работе. [4]

В организации учебного процесса необходимо учесть ряд условий :изучить специфику содержания изучаемой дисциплины или профессионального модуля; общие задачи специалиста; общие и профессиональные компетенции; время для преподаватель; состав студентов; наличие современных средств обучения. Целесообразно будет выбрать метод обучения, где студенты проявят себя творчески, продемонстрируют умение принимать решения в нестандартной ситуации; работа в команде, где применят свой жизненный опыт, будут развивать коммуникабельность, и очень важно, их познавательные способности.

Анализируя содержание  образовательной программы будущих специалистов необходимо создавать решение проблемных ситуаций и в процессе изучения нового материала и на уроке-практике.

Обобщая труд ученых  можно сказать, что гражданская  зрелость определяется тем,  какое место человек занимает в обществе, какие ценностные ориентиры руководят его действиями,  его отношение к социальным институтам и общественным организациям, к трудовой деятельности, к своим обязанностям, к службе в армии.

Таким образом, все эти качества присуще успешному специалисту в будущем, который  обречен на карьерный рост и профессиональный успех.

Но по факту  социологи, психологи, педагоги  говорят об  инфантильности  обучающихся, потребительское отношение к жизни, а также снижение уровня гражданской зрелости. Точнее, уровень гражданской  зрелости обучающихся сегодня не соответствует предъявляемым обществом требованиям: нежелание служить в армии, безответственность, слабая гражданская позиция, низкая мотивация к самосовершенствованию и саморазвитию, нигилизм. Таким образом, можно сделать вывод, что в настоящий момент в обществе глубокое противоречие между необходимостью общества в активных, коммуникабельных, воспитанных, высоконравственных, патриотах Родины, ответственных за свою жизнь и жизнь «своих» людей и недоработкой по формированию гражданской зрелости обучающихся в колледже. Для решения противоречия необходимо решение педагогической задачи по формированию гражданской зрелости обучающихся посредством применения современных методов, технологий и инструментов.

Нравственный долг – это своеобразная точка пересечения морального сознания личности с добровольным нравственным выбором и поступком. Человек должен понять, что он хочет, а что должен сделать. Когда он встанет перед данным вопросом, тогда уже можно будет говорить о нравственной зрелости и сознательности данного индивида.

Обязанность и нравственный долг тесно переплетены между собой, но, стоит отметить, что имеют отличия. Обязанность – это совокупность действий, которые соответствуют требованиям, выдвигаемым окружающими людьми, государством, обществом в целом. Обязанность имеет повседневный характер, то есть не обязательно они могут нести нравственный смысл. Также отличие нравственного долга от обязанностей заключается в том, что нравственный долг исполняется добровольно, законом это не регулируется.

Внутреннее чувство долга нужно развивать с самого раннего детства. Среди множества равнодушных к чужому горю людей, заботящихся лишь о своём благополучии, есть и те, кто никогда не откажет никому в помощи. И помогают такие люди другим без каких-либо видимых на это причин, бескорыстно. Главный мотив помочь нуждающемуся человеку – это нравственный долг. Нравственный долг – это не подвиг, это внутренний голос, заставляющий поступать человека по законам совести. Поэтому в современном мире очень важно создать нравственную атмосферу в семье для того, чтобы воспитать  в детях чувство долга, отзывчивость, милосердие.

Главный мотив людей при совершении благородных поступков – это нравственный долг. Люди поступают по нормам морали не из-за секундного импульса, а в силу норм поведения, которые в них воспитали. Именно в этих словах и кроется суть нравственного долга.

Данная тема волновала писателей в разные эпохи времени. Писатели переносили нравственные качества на героев, чтобы показать читателям, как нужно поступать в той или иной ситуации.

Вспоминается роман-эпопея Л.Н. Толстого «Война и мир». Ростовы – это эталон семьи, в которой царят любовь, взаимопонимание и доверие. В семье  детям прививают нравственные и моральные ценности. Вспоминается эпизод, когда Ростовы покидают Москву. Наташа видит во дворе раненых солдат, которых не на чем вывезти. Девушка убеждает родителей отдать подводы для раненых, чтобы спасти солдат.  Наташа не могла поступить иначе, потому что для нее нравственный долг стал нормой поведения, «направленной на помощь человеку, попавшему в беду».

Действует исходя из привычных представлений о нравственном долге и Мария Нарышкина, главная героиня произведения Платонова «Песчаная учительница». Автор показывает нам молодую учительницу Марию Никифоровну, попавшую по распределению в глухое, затерянное в песках село. Она понимает, что должна не только научить детей грамоте, но и помочь людям бороться с песками. Учительница приложила все усилия, чтобы в селе стало лучше. Через некоторое время село было не узнать: люди стали «спокойнее и сытнее», «школа всегда была полна не только детьми, но и взрослыми», «пустыня помалости зеленела и становилась приветливее». Учительница не могла оставить в беде жителей, потому что для нее нравственный  долг – это спасти село и бескорыстно помочь людям. Добрые дела Марии Никифоровны навсегда останутся в памяти жителей.

Таким образом, проблема нравственного долга актуальна в любую эпоху. Нужно стремиться, чтобы проявление нравственных качеств человеческой души стало для каждого естественной потребностью.

Актуальность разработки (цель исследования) обоснована тем, что в настоящий момент в связи с экономической политикой Российской Федерации по импортозамещению любой производящийся программно-аппаратный продукт в нашей стране может иметь какие-либо скрытые дефекты. Необходимо разработать комплекс критериев и метрик оценивания надёжности какого-либо программного продукта.
В связи с этим попробуем выполнить эту задачу на примере игрушки «Тетрис».
Основной функционал:
Случайные фигурки тетрамино падают сверху в прямоугольный стакан шириной 10 и высотой 20 клеток. В полёте игрок может поворачивать фигурку на 90° и двигать её по горизонтали. Также можно «сбрасывать» фигурку, то есть ускорять её падение, когда уже решено, куда фигурка должна упасть. Фигурка летит до тех пор, пока не наткнётся на другую фигурку либо на дно стакана. Если при этом заполнился горизонтальный ряд из 10 клеток, он пропадает и всё, что выше него, опускается на одну клетку. Дополнительно показывается фигурка, которая будет следовать после текущей — это подсказка, которая позволяет игроку планировать действия. Темп игры постепенно ускоряется. Игра заканчивается, когда новая фигурка не может поместиться в стакан. Игрок получает очки за каждый заполненный ряд, поэтому его задача — заполнять ряды, не заполняя сам стакан (по вертикали) как можно дольше, чтобы таким образом получить как можно больше очков.
Цель: развивать сообразительность, память, воображение ребёнка, знакомить с цветом, формой, величиной, а также способствовать развитию речи, развивать мелкие мышцы рук.
Требования к оборудованию:
В качестве аппаратной среды используется ПК типа IBM PC.
Системные требования:
1. Компьютер Pentium 200 МГц
2. Оперативная память 32 RAM
3. Видеокарта 800х600
4. Операционная система Microsoft Windows 98/ME/2000/XP/Vista/7
5. Клавиатура
6. Мышь
7. Размеры свободного дискового пространства 200 кб

Теперь оценим надёжность данного программного продукта по четырём критериям:
Зрелость:
Метрика “Объем модуля”. Как правило, наиболее весомые модули имеют больший объем кода. Если обозначить: А — объем модуля (например, число строк кода); В — объем кода аналогичного по функциональности модуля, взятый из статистических данных организации разработчика программного средства, то числовую оценку метрики можно найти по формуле
X =
При этом справедливо 0<А; 0<X<=1.
В качестве модуля A возьмём весь код программы. Он содержит 10+68+4+119+12+128+18+11 = 370 строк кода из всех подмодулей.
В качестве модуля B возьмём весь код программы разработчика данного средства.
Он содержит 142 + 194 + 54 = 390 строк кода из всех подмодулей.
X = 370/1029 = 0,356.
Метрика “Время, затраченное на разработку модуля”. Как правило, на разработку наиболее весомого модуля затрачивается больше времени. Если обозначить: А — время, затраченное на разработку модуля; В — время, затраченное на разработку аналогичного по функциональности модуля, взятое из статистических данных организации-разработчика программного средства, то числовую оценку метрики можно найти по формуле

X =
При этом справедливо 0<А; 0<X<=1.
Пускай время будет исчисляться в часах. У одного разработчика на создание общего, функционально простого модуля ушло 32 часа. У команды из пяти человек на создание общего модуля с клиентским уклоном ушло 70 часов.
Получаем что Х = А/B = 0,457
Метрика “Потребляемые ресурсы модулем”. Как правило, более весомый модуль потребляет и больше ресурсов. Если обозначить: А — объем потребляемых ресурсов модулем (объем оперативной памяти и т.п.); В — общий объем потребляемых программным средством ресурсов, то числовую оценку метрики можно найти по формуле X=A/B. При этом справедливо: 0<А < B; 0< X <1.
В качестве потребляемых ресурсов взята используемая оперативная память, а программным средством является студия разработки модуля InteliJ IDEA Community Edition.
Под модулем подразумевается наше ПО. Оно потребляет 0,036 Мб оперативной памяти компьютера.
Для нормальной работы InteliJ IDEA требуется 1200 Mб оперативной памяти.
Х = A/B = 0,036/1200 = 0,00003
Способность к восстановлению:
Метрика “Зависимость модулей”. Как правило, в программном средстве модули связаны в древовидную структуру, где неправильная работа одного модуля приводит к неправильной работе других модулей. Если обозначить: А — количество модулей, зависящих от данного модуля; В — общее количество всех модулей, то числовую оценку метрики можно найти по формуле X=A/B. При этом справедливо 0<=А < B; 0< X <1.
Пускай под модулями будем подразумевать классы (структуры) программы. Всего классов у программы восемь. Все они связаны между собой. Поэтому X=A/B = 1 / 8 = 0,125
Метрика “Частота использования модуля”. Вероятность появления ошибки возрастает с ростом количества вызовов модуля, поэтому часто вызываемые модули более весомы, нежели модули, вызываемые реже.
Если обозначить: А — количество вызовов модуля; В — общее количество всех вызовов модулей, то числовую оценку метрики можно найти по формуле X=A/B. При этом справедливо 1<=А < B; 1/B< X <1.
Пускай под вызовами моделей будем иметь ввиду событие нажатия кнопки интерфейса программы либо нажатие клавиши на клавиатуре.
Используя клавиши со стрелками влево, вправо и вверх мы заставляем падающую сверху фигуру менять своё местоположение в пространстве. Задействовано 3 модуля т.е. А=3. Четвёртым не всегда задействованным модулем будет являться клавиша со стрелкой вниз. Она отвечает за скорость падения фигуры.
Итак, X=A/B = 3 / 4= 0,75
Метрика “Время работы модуля”. Как правило, чем большее время находится модуль в работе, тем он более весом. Если обозначить: А — время работы модуля; В — общее время выполнения всей задачи, то числовую оценку метрики можно найти по формуле X=A/B. При этом справедливо 0<А<B; 0<X<1
Стандартное время выполнения модуля А – 90 секунд.
Время выполнения всей задачи – 120 секунд.
X =А/В=90/120 =0,75.
Соответствие стандартам:
Метрика “Команда разработки модуля”. Как правило, в разработке наиболее весомых модулей принимает участие большее количество разработчиков. Если обозначить: А — количество разработчиков, принимающих участие в разработке модуля; В — количество разработчиков, принимавших участие в создании аналогичного по функциональности модуля, взятое из статистических данных организации-разработчика программного средства, то числовую оценку метрики можно найти по формуле
X =
При этом справедливо 0<А; 0<X<=1.
Под модулем A будем считать кол-во разработчиков данного программного продукта. Участие принимал один разработчик.
В — количество разработчиков, принимавших участие в создании аналогичного по функциональности модуля.
Предположим, это будут: Аналитик – человек отвечающий за анализ ТЗ и сбор информации, человек отвечающий за создание переменных и логику программы, человек отвечающий за интерфейс программы, человек отвечающий за компоновку всех подмодулей и работоспособность программы в целом, тестировщик. Всего пять человек.
X =1/5 = 0,2.
Метрика “Квалификация команды разработчиков”. Как правило, в разработке наиболее весомых модулей принимают участие более квалифицированные разработчики. Если обозначить: А — уровень квалификации команды разработчиков, принимающих участие в разработке модуля (А — может быть определенно экспертным путем, 0<А<=1); В — уровень квалификации команды разработчиков, принимавших участие в создании аналогичного по функциональности модуля, взятый из статистических данных организации-разработчика программного средства, то числовую оценку метрики можно найти по формуле
X =
При этом справедливо 0<А<=1; 0<X<=1.
В разработке данного модуля принимал участие один человек. Его уровень – юниор – оценивается единицей. Команда разработчиков предприятия имеет уровень – опытный – оценивается числом 2.
X =A/B = 1 / 2= 0,5
Метрика “Документирование модуля”. Как правило, более весомые модули должны иметь больший объем документации. Если обозначить: А — суммарный объем документов, описывающих анализируемый модуль; В — суммарный объем документов аналогичного по функциональности модуля, взятый из статистических данных организации-разработчика программного средства, то числовую оценку метрики можно найти по формуле
X =
При этом справедливо 0<А;0<X<=1
Под документацией будем подразумевать всю информацию, касающуюся конкретно данного модуля.
Пусть А будет включать только список файлов, позволяющих использовать модуль на сторонних аппаратных средствах. Их будет 5.
B – будет включать тот же список необходимых документов. Но добавятся три новых: ТЗ, спецификации и доклад руководству.
X =A/B = 5/ 8= 0,625

Отказоустойчивость:
Метрика “Тестовые наборы модуля”. Как правило, более весомые модули имеют большее количество тестовых наборов данных. Если обозначить: А — количество тестовых наборов разрабатываемого модуля; В — количество тестовых наборов аналогичного по функциональности модуля, взятое из статистических данных организации-разработчика программного средства, то числовую оценку метрики можно найти по формуле
X =
При этом справедливо 0<А;0<X<=1
Так как объём исходного модуля и модуля организации-разработчика почти различаются, функционал также будет различен и кол-во тестовых наборов будет не одним и тем же. Организация-разработчик создала более масштабную программу с клиентским уклоном.
А = 1
B = 2
Х = А/В = 0,5
Метрика “Время тестирования модуля”. Как правило, более весомые модули тестируются более продолжительное время. Если обозначить А — время тестирования разрабатываемого модуля; В — время тестирования аналогичного по функциональности модуля, взятое из статистических данных организации-разработчика программного средства, то числовую оценку метрики можно найти по формуле
X =
При этом справедливо 0<А; 0<X<=1.
Предположим, что разработчик исходной программы тестирует код белого ящика, а разработчик-тестировщик организации – код черного ящика.
Тогда параметр А будет равен 12 секундам.
Параметр В будет равен 600 секундам.
X = А/В = 0,02
Оценку надёжности программного средства будем проводить по формуле:

=., где n – кол-во модулей в программном средстве
Si – вес i-го модуля
Pi – оценка надежности i-го модуля

=,=1-
Для оценки надёжности i-го модуля данную формулу использовать не будем, т.к пользователь никаких данных не вводит. Программа запускается при нажатии кнопки Run.
Программным продуктом является сама игра Тетрис, написанная на java. Её модулями являются классы. Их всего восемь. Пользователи игры доступа к модулям не имеют. Имеет доступ только сам разработчик и тестировщик. Поэтому будем рассматривать программный продукт с точки зрения тестировщика.
Пусть вероятность просмотра модулей равна соответственно 0,05;0,1;0,05;0,4;0,05;0,25;0,05;0,05.
Вероятность ошибки возможно в самых крупных по числу строк модулях. Это 4 и 6 модули. В четвёртом модуле произошла ошибка типа Medium, а в шестом – типа High.
Вес ошибок Priceless, High, Medium, Low, None, Detrimental соответственно равны 0,4; 0,25; 0,2; 0,1; 0,04; 0,01.
Тогда оценка надежности всех модулей будет равна:
P = 1 – (0 * 0,05+0*0,1+0*0,05+0,2*0,4+0*0,05;0,25*0,25;0*0,05;0*0,05)
P = 1 – 0,1425 = 0,8575
Чтобы рассчитать веса модулей, сначала найдём знаменатель. Он должен равняться 1:

V1 = 0,356
V2 = 0,157
V3 = 0,00003
V4 = 0,025
V5 = 0,05
V6 = 0,15
V7 = 0,003
V8 = 0,1
V9 = 0,09
V10 = 0,05
V11 = 0,01897
Значения Xij возьмём из ранее найденных значений метрик:
X1 = 370/1029 = 0,356
Х2 = А/B = 0,457
Х3 = A/B = 0,036/1200 = 0,00003
X4=A/B = 1 / 8 = 0,125
X5=A/B = 3 / 4= 0,75
X6 =А/В=90/120 =0,75.
X7 =1/5 = 0,2
X8 =A/B = 1 / 2= 0,5
X9 =A/B = 5/ 8= 0,625
Х10 = А/В = 0,5
X11 = А/В = 0,02
Находим числитель по формуле 

(0,356*0,356) +( 0,157*0,457) +( 0,00003*0,00003) +( 0,025*0,125) +
+(0,05*0,75) +(0,15*0,75) + (0,003*0,2) + (0,1*0,5) +(0,09+0,625) +
+ (0,05*0,5) +( 0,01897*0,02) = 0,1267+0,071+0,00000001+0,0031+
+0,0375+0,1125+0,0006+0,05+0,0562+0,025+0,0003 = 0,4829

Делим на единицу в знаменателе.
S = 0, 4829
Наконец находим оценку надёжности всего программного средства:
Pпс = P * S = 0,8575*0, 4829 = 0,414

Оценка надёжности программного средства показала, что данная программа является надёжной только на 40%.
В связи с этим рекомендуются следующие действия по увеличению надёжности ПП:
1. Проведение обширного тестирования (в особенности юнит-тесты, модульные тесты, интеграционные тесты, функциональные тесты);
2. Уменьшение числа классов (модулей программы) для лучшей производительности;
3. Постараться упростить функциональность (логику) программы, сделать код более гибким, не создавать лишнего.
4. Низкоуровневый подход к написанию кода (то есть создавать более простые структуры, методы поля, классы).

В любой технике, аппаратно-программном обеспечении, системе есть шанс возникновения отказа. Отказ — событие, заключающееся в нарушении работоспособ­ного состояния объекта. В зависимости от целей исследования отказы подразделяют на: независимые и зависимые; внезапные и постепенные; параметрические и функциональные; конструкционные, производственные и эксплуатационные; перемежающие, сбои и т.д. Если пользователь (потребитель, покупатель, заказчик) хочет, чтобы его устройство прослужило ему как можно дольше, производитель обязан произвести оценку продукта по вышеуказанным критериям.