Электронный научно-практический журнал «Современные научные исследования и инновации» » SSM

Авторский мотив заимствования библейских сюжетов и персонажей при создании образа Лоренцо Монтанелли в романе Э. Войнич «Овод»

SSM — Sun, 31 Jul 2011 09:19:27 +0000

Секрет невероятной популярности всемирно известного романа «Овод», ставшего бестселлером двадцатого столетия и оказавшего влияние на писателей последующих поколений, остается неразгаданным по сей день. Тщательных исследований требует целый ряд аспектов, среди которых – особенности построения сюжетной линии романа и создания образов главных персонажей.
Одной из таких особенностей является проведение автором скрытых параллелей между персонажами произведения и героями библейских повествований. Центральной параллелью, служащей основой построения всего романа и ключом к пониманию заложенных в нем идей, выступает сопоставление биографий и мировоззрений Феличе Ривареса и Иисуса Христа. Говоря о заимствовании Э. Войнич главных персонажей библейских текстов, необходимо рассмотреть также и образ Монтанелли. Играя значительную роль в сюжетной линии романа, Монтанелли является, с нашей точки зрения, не абсолютно самостоятельным персонажем: его образ неразрывен с образом Овода и служит для его раскрытия. Анализ биографии Монтанелли и его высказываний о себе позволяет сделать заключение о том, что на разных этапах развития сюжета он ассоциируется с тремя библейскими персонажами – царем Давидом, Понтием Пилатом и Богом-Отцом (при этом последовательность ассоциаций не является значимой).
Из текста романа следует, что сам Монтанелли ассоциировал себя с Давидом, царем израильским и иудейским в 1055 – 1015 гг. до н.э. Когда Артур сообщает ему о своей связи с организацией «Молодая Италия», Монтанелли говорит: «Отмщение господа настигло меня, как царя Давида… Я осквернил его святилище и коснулся тела господня нечистыми руками. Терпение его было велико, но вот ему пришел конец. «Ибо ты содеял это втайне, а я содею перед всем народом израилевым и перед солнцем; сын, рожденный от тебя, умрет». Речь идет о библейской истории из книги 2-я Царств 11-12: Давид влюбляется в Вирсавию, жену Урия Хеттеянина, находящегося в это время на войне. Когда обнаруживается, что Вирсавия беременна, Давид отдает приказ поставить Урию в опасное место при осаде города, то есть отправляет его на верную смерть. После смерти Урии Давид женится на Вирсавии, и у них рождается сын. Слова, цитируемые Монтанелли, являются высказыванием пророка Нафана, посланного Богом оповестить Давида о грядущем наказании за его грех – о скорой смерти младенца. Скорее всего, параллель «Монтанелли – Давид» служит двум целям: во-первых, показать глубокую религиозность Монтанелли, его переживания по поводу любовной связи с матерью Артура Глэдис, которая на тот момент уже была замужем; во-вторых, ввести в повествование интригу – теперь читатель догадывается, что главный герой столкнется со смертельной опасностью.
На ассоциацию Монтанелли с Понтием Пилатом указывает сам Овода, который обращается к Монтанелли: «Вы, ваше преосвященство, считаете меня к-крайне неприятным человеком и очень хотели бы, чтобы кто-нибудь другой решил, как со мной поступить, и чтобы ваша чуткая совесть не была т-таким образом п-потревожена». Овод намекает на то, что Монтанелли ведет себя подобно Понтию Пилату, который, как говорится в Евангелии от Матфея, главе 27, не нашел никакой вины в поведении Иисуса, но согласился на требование еврейских старейшин и первосвященников и подговоренного ими народа осудить его на смерть. При этом он объявил, что снимает с себя ответственность за это решение: «Пилат, видя, что ничто не помогает, но смятение увеличивается, взял воды и умыл руки перед народом, и сказал: невиновен я в крови Праведника Сего; смотрите вы». Параллель «Монтанелли – Понтий Пилат» не несет весомой нагрузки и введена в произведение, очевидно, лишь для того, чтобы показать отношение Овода к нерешительности кардинала, его попытке избежать ответственности за свои решения, что в глазах Овода является одним из наибольших недостатков христиан.
Таким образом, обе упомянутые параллели не носят масштабного характера с точки зрения развития сюжета романа и раскрытия идейного содержания произведения. Основной же параллелью является третья – «Монтанелли – Бог-Отец». По ходу повествования читатель задумывается над тем, что Монтанелли приходится делать выбор между любимым сыном и людьми, что само по себе вызывает ассоциации с выбором, который в свое время, согласно Священному Писанию, сделал Бог-Отец. В заключительной же главе романа Э. Войнич подтверждает и развивает эту параллель. Сам Монтанелли в болезненном состоянии, испытывая галлюцинации, слышит голос сына: «Тебе все еще мало? Меня принесли в жертву ради этих людей. Ты погубил меня, чтобы они могли жить». Говоря о себе «Я есмь сущий», Монтанелли присваивает себе имя Бога, которое тот, согласно сказанному в книге Исход 3:14, сообщил Моисею. Обращаясь к людям, пришедшим на богослужение по случаю праздника Тела Господня, он говорит: «Но кто из вас подумал о стра¬даниях бога-отца, который дал распять на кресте своего сына? Кто из вас вспомнил о муках отца, глядевшего на Голгофу с высоты своего небесного трона?.. Я глядел на вас, на вашу немощность и ваши печали и на малых детей, играющих у ног ваших. И душа моя исполнилась сострадания к ним, ибо они должны умереть. Потом я заглянул в глаза возлюб¬ленного сына моего и увидел в них искупление кровью. И я пошел своей дорогой и оставил его нести свой крест».
Ассоциация Монтанелли с Богом-Отцом подтверждает аналогичность смерти Овода смерти Христа – это плата за благополучие народа. В то же время, отрекаясь от Бога, Монтанелли признает, что Овод выше и значительней Христа. В контексте же идей, заложенных в роман Э. Войнич, эта победа Овода приобретает масштабное значение, потому что является победой ее евангелия над Евангелием традиционным.

Отражение религиозных исканий Э. Войнич в литературном творчестве писательницы

SSM — Wed, 03 Aug 2011 09:20:44 +0000

Данная статья посвящена Э. Войнич – автору романа с легендарной судьбой «Овод», ставшему настольной книгой не для одного поколения. Ее личность и творчество остаются почти неизученными; литературных источников по сей день крайне мало, причем большинство из них представляют данные, почерпнутые из работ ведущего исследователя жизни и творчества писательницы Е. Таратута [1]. Брошюры, журнальные и газетные статьи, материалы, размещенные на Интернет-сайтах, изобилуют допущениями и домыслами; данные о некоторых фактах из жизни Э. Войнич, предлагаемые разными авторами, часто противоречат друг другу. В последние годы исследованием творчества писательницы занимаются Т. Сергеева [2], Н. Игнатьева [3], Т. Дудина [4] и др. Вызывает удивление почти полное отсутствие интереса к Э. Войнич со стороны украинских исследователей, поскольку ее творческая и общественная деятельность теснейшим образом связана с Украиной. Именно благодаря переводам Э. Войнич англоязычный мир познакомился с творчеством Т. Шевченко, Н. Гоголя, украинскими народными песнями [5, 373]. Она внесла свой посильный вклад и в борьбу украинского народа за национальную независимость – не раз бывала в Галичине, сотрудничала с М. Павлыком, И. Франко и другими видными украинскими деятелями, принимала участие в переправке нелегальной революционной литературы [6, 550-551]. Вполне вероятно, что при написании романа «Овод» (1897 г.) были использованы как наблюдения Э. Войнич, так и ее личный опыт подпольной работы в Украине.
Новизна нашего исследования состоит в том, что оно имеет своей целью на основе результатов анализа фактов из жизни Э. Войнич показать роль религии в жизни и творческом становлении писательницы, в выборе тематики и направленности ее произведений.
В течение долгих лет произведения Э. Войнич, прежде всего роман «Овод», воспевались как примеры антирелигиозной литературы. В некоторых работах советского периода, посвященных ее творчеству, можно встретить упоминание о том, что религиозные мотивы в романах Э. Войнич присутствуют, однако подчеркивается, что писательница осознавала ложность религии, выступала ее ярым противником. С этой целью в романах Э. Войнич, издававшихся в советский период, слова «Бог» и «Господь» (в контекстах, не оставляющих сомнений в том, что эти слова называют Христа) писались исключительно с малой буквы, некоторые библейские цитаты переводились неточно, так что переставали восприниматься как фразы из Священного Писания.
В результате нашего исследования мы пришли к иным выводам: религиозные мотивы в творчестве Э. Войнич напрямую вытекают из религиозных исканий писательницы, которые продолжались всю ее жизнь, хотя в разные периоды жизни ее отношение к вопросам христианства менялось в зависимости от пережитых жизненных событий и потрясений.
В Англии Викторианской эпохи культура и воспитание были пронизаны моралью, основанной на христианских ценностях. Безусловно, трактовки Библейского учения, методы воспитания, степень строгости следования ритуалам могли варьироваться, однако сомнения в истинности христианства, а тем более в существовании Бога могли возникать лишь в умах ученых и философов. И в семье Буль (девичья фамилия Э. Войнич) Библия была настольной книгой, в доме часто велись разговоры и споры на религиозные темы. С раннего детства образы и героические истории из Священного Писания производили на будущую писательницу огромное впечатление, она обучалась Библейским постулатам, приобрела привычку молиться. Позже, повзрослев, обладая незаурядным умом и пытливостью, она старалась пересмотреть свои взгляды, сделать их более осмысленными, приходила к собственным выводам, но можно смело утверждать, что религиозность уже никогда не покидала ее, менялось лишь ее отношение к Богу.
Одно из наиболее значимых событий, повлиявших на формирование мировосприятия Э. Войнич произошло в 1872 г., когда восьмилетнюю девочку, от природы крайне впечатлительную, а в тот период и слабую от болезни, отправили на лечение к ее родственнику Ч. Булю, отличавшемуся религиозным фанатизмом. Практикуемые этим человеком неоправданно суровые, даже жестокие методы воспитания, которые он обосновывал желанием угодить Богу, никак не совпадали с исполненным любви Евангельским учением, которому Э. Войнич обучали в семье, но маленькая девочка в силу юного возраста еще была не в состоянии анализировать теологические тонкости. Боль и обида из-за унижений, разочарование в добром Боге, допустившем несправедливое обращение с ней Ч. Буля, не спасшего ее от издевательств и наговоров повлияли на ее духовную жизнь и позже нашли отражение в ее творчестве.
В романе «Овод» [7] писательница возвращается к собственным детским переживаниям, наделяя характеристиками Ч. Буля сразу нескольких персонажей. Родственники главного героя романа Артура Бертона исповедуют протестантизм, гордятся своей христианской добродетелью, но жестоко обращаются с матерью Артура, делают ее жизнь невыносимой постоянным напоминанием о ее «греховном прошлом», становятся косвенной причиной ее смерти. Самого Артура, глубоко верующего юношу-католика, доводят до отчаяния постоянные упреки родственников в его неправильном образе жизни и их презрительное отношение к его умершей матери. Представленные в романе священнослужители Монтанелли и Карди исповедуют католицизм, но каждый по-своему предает Артура.
Детские впечатления Э. Войнич нашли отображение и в романе «Джек Реймонд» (1901 г.) [8], в котором рассказывается о мальчике-сироте, взятом на воспитание дядей-священником. Хотя и этот роман принято относить к антирелигиозной литературе, мы считаем, что, поскольку в произведении много автобиографичного, оно свидетельствует не о ненависти к Богу, а о глубочайшей психологической травме, нанесенной Э. Войнич в детстве, последствия которой не покидали ее всю жизнь. Важно отметить, что эпиграфом к роману взята цитата из Евангелия, а сам текст изобилует библейскими фразами.
Осенью 1885 г. по окончании Берлинской королевской консерватории Э. Войнич отправляется путешествовать и почти год проводит в Париже, где пытливая, жадная к знаниям девушка занята размышлениями о своем жизненном предназначении. Здесь она прочла «Слова верующего» французского священника-утописта Ф. де Ламеннэ – книгу, которая произвела на нее огромнейшее впечатление. Ф. де Ламеннэ (1782-1854), французский пи¬сатель и философ, первоначально являлся свя¬щенником, защитником папства и католицизма, а позднее выступил за полное разделе¬ние церкви и государства. Он являлся за¬щитником «естественного христианства» для человечества [9, 234]. Гораздо позже в одном из писем к Б. Полевому Э. Войнич вспоминала: «С ранней юности большое влияние на меня оказали биография и произведения Мадзини, а впоследствии (1885-1886) жизнь и произведения аббата Ламеннэ, чьи «Слова верующего» я знаю чуть ли не наизусть… Личность Ламеннэ, как мне кажется, отчасти оказала известное влияние на создание образа Монтанелли» [10, 570]. В парижский период Э. Войнич прониклась идеей, что спасение человечества от бед и жестокости может быть найдено исключительно в христианской религии, в святой вере, но при необходимом условии освобождения христианства от наслоений последующих времен, возвращения его первоначальной чистоты, готовности людей жить в соответствии с заповедями Христа.
Мысли, изложенные Ф. де Ламеннэ были свежими и яркими, но не абсолютно новыми для Э. Войнич – они упали на почву, подготовленную религиозным воспитанием и собственными исканиями будущей писательницы. Она приняла эти идеи с энтузиазмом, думая, что нашла разрешение конфликта, зародившегося в ее душе еще в детстве: теперь она понимает, что библейское учение и поступки людей, даже искренне считающих себя преданными Богу, не всегда совпадают; Бог в ее глазах наконец оправдан.
И лишь гораздо позже Э. Войнич позволит себе негативные высказывания о Боге. Достоверных фактов, объясняющих обострение духовного конфликта, мы не находим, однако предполагаем, что одной из причин выступили трудности, перенесенные Э. Войнич во время пребывания в России (1887-1889): резкая смена обстановки, новое окружение и почти незнакомая культура, конфликты с окружающими людьми, неудачи на педагогическом поприще, тяжелый труд, но прежде всего – поразившие ее условия жизни народа, его страдания, социальная несправедливость. Э. Войнич, переживая за судьбу политзаключенного В. Караулова, мужа своей подруги П. Карауловой, носила передачи в тюрьму, помогала подруге оказывать медицинскую помощь крестьянам. Для Э. Войнич российский период ее жизни стал одним из самых тяжелых, привел к глубокой депрессии и породил новые вопросы, на которые она не могла найти ответы.
Доказательства вышеизложенных предположений находим в творчестве Э. Войнич. Впечатления от пребывания в России отразились в ее романе «Оливия Лэтам» (1904 г.). Повествование изобилует описанием страданий как всего народа, так и отдельно взятых семей и людей; рассказывается о нищете, болезнях, моральном разложении в разных слоях населения, ужасающих условиях содержания политических заключенных. Но основное – подробное описание переживаний молодой англичанки, главной героини, вызванных знакомством с реалиями жизни в России. Оливия Лэтам, подобно самой Э. Войнич, возвращается из России в состоянии крайнего нервного истощения и депрессии. Э. Войнич пишет о героине романа, делясь и своими переживаниями: «до конца ее дней ад будет представляться ей в виде лабиринта побеленных коридоров, ложных указаний и улыбающихся лиц», имея ввиду картины, знакомые каждой женщине, пытающейся узнать о судьбе политического заключенного [11, 464]. Говоря о жизни в России XIX века, Э. Войнич пишет: «С усмешкой он [Карол] вспомнил все небылицы о загробном аде, которые придумывают фанатики-богословы. Гроша медного не стоят их выдумки в сравнении с тем, что приходится терпеть здесь, на земле, да при этом еще и молчать» [12, 498]. Описывая страдания узников, автор несколько раз повторяет, что над Петербургом звучат христианские гимны. Когда Оливия впадает в отчаяние, звучит гимн «Коль славен наш Господь в Сионе!», воспринимаемый ею как издевательство [13, 465].
Е. Таратута следующим образом пишет о молодой Э. Войнич в российский период: «Когда бы ни заводились споры о религии, Лили, обычно очень застенчивая, всегда запальчиво отстаивала самый крайний атеизм… Казалось, у нее были свои личные сложные и противоречивые счеты с господом богом» [14, 76]. Хотя автор использовала фразу «личные счеты с господом богом» с иронией, именно такая формулировка, взятая в прямом значении, как нельзя лучше определяет отношение Э. Войнич к Богу в данный период ее жизни. Она испытывала мучительную потребность разрешить конфликт между милосердным Богом, которого она знала в детстве и в которого хотела верить, и Богом, который допустил столько несправедливости на земле. Ее заявления об атеизме являлись своеобразным вызовом Богу, попыткой вступить с Ним в диалог, заставить Его ответить на мучившие Э. Войнич вопросы.
Тема религии – одна из ведущих во всем творчестве Э. Войнич. В романе «Прерванная дружба» (1910 г.) [15] снова находим тему отношений человека и Бога. Роман «Сними обувь твою» (1945 г.) [16] имеет названием фразу из Ветхого Завета (Исход 3:5), в самом же тексте присутствуют как цитаты из Библии, так и библейские аллюзии. Наиболее же ярко тема религии освящается в романе «Овод». Произведение изобилует библейскими цитатами, аллюзиями, упоминаниями Евангельских героев, обращениями к Евангельским притчам, рассуждениями на тему христианства. Религиозное переплетается в нём с революционным, национально-освободительная борьба – с борьбой за свободу духовную.
В романе осуществляется своеобразный поиск нового Символа веры, в личной необходимости которого убеждаются главные герои. Молодой Артур, студент, изучающий философию, решает посвятить всю свою жизнь борьбе за освобождение Италии от иноземных захватчиков и вступает в тайную революционную партию «Молодая Италия», девиз которой – «Во имя Бога и народа, ныне и во веки веков!». Он глубоко убежден, что Бог поможет угнетенному народу, и страдает от краха своих иллюзий, видя, что официальная религия выступает на стороне угнетателей. Пройдя через ряд тяжелейших испытаний, герой, теперь уже Феличе Реварес, или Овод, стоит совсем на иных позициях. Он высмеивает церковь в разоблачающих памфлетах и отказывается от каких бы то ни было сделок с ее служителями, даже если они являются единственной возможностью спасти ему жизнь. С необходимостью пересмотреть свои взгляды и убеждения сталкивает Э. Войнич и кардинала Монтанелли, заставляя его выбирать между единственным и горячо любимым сыном и церковью, делу служения которой он посвятил всего себя.
В советской литературной критике было принято утверждать, что роман Э. Войнич «Овод» – одно из сильнейших в мировой литературе антицерковных, атеистических произведений [17]. Но отожествление критики церкви (в данном случае католической и протестантской) с отрицанием Бога кажется нам некорректным. Как уже отмечалось, еще в период увлеченности идеями Ф. де Ламеннэ Э. Войнич научилась разделять понятия «Бог» и «церковь», понимая под последней людей, относящих себя к той или иной религиозной группе. Мы считаем, что в «Оводе» писательница выступила с критикой отдельных христианских течений, а не христианства как учения.
В поисках возможности опубликовать «Овод» в России Э. Войнич вела переписку с Н. Минским (Виленкиным), русским поэтом, начинавшим как представитель народнической литературы. В ответ на письмо, в котором Н. Минский выразил свое мнение о романе, она пишет: «Одна большая [американская] газета предостерегает читателей, что страницы его «наполнены кощунством и богохульством». Вам, континентальному человеку, он делает диаметрально противуположное впечатление – религиозной тенденции. Знаете, это очень интересно» [18]. Как видим, с самого момента появления на свет роман стал предметом полемики, вызывая у читателей противоположные ассоциации и мнения.
Узнав, что русский перевод «Овода» предполагалось опубликовать в журнале «Мир Божий», Э. Войнич высказала опасение, не является ли данный орган клерикальным, и сообщила, что отказалась бы поместить своё произведение в клерикальном журнале, даже если бы последний и согласился напечатать его [19]. Эту часть письма к Н. Минскому советские исследователи использовали как доказательство, что Э. Войнич придавала огромное значение антицерковной стороне своего романа [20, 17]. Однако мы считаем возможным выдвинуть иные версии нежелания публиковать роман в клерикальном журнале. Во-первых, нельзя исключать, что Э. Войнич боялась, что двойная цензура (строгая цензура России XIX века и цензура редакции журнала религиозной направленности) приведет к сокращению книги за счет вырезания отдельных мест. Из личного опыта пребывания в России, сотрудничества с украинскими и русскими подпольщиками писательница знала, насколько мощна российская цензура. Во-вторых, она могла опасаться, что у религиозной аудитории роман не будет иметь успеха. И наконец, если бы Э. Войнич, как утверждают советские критики, хотела вести пропаганду против религии, то логично было бы публиковать роман именно в религиозном журнале, чтобы иметь выход на аудиторию, которую необходимо переубеждать.
Крайняя скудность материалов делает невозможным восстановление картины духовно-религиозной жизни Э. Войнич после опубликования романа «Овод» в России (1898 г.), но известно, что она сама выражала несогласие с интерпретацией ее произведений как антирелигиозной литературы. В письме к Е. Таратута от 30 мая 1957 г. она писала: «Религия умерла», – пишете вы. Конечно, я уважаю ваше право придерживаться этого мнения, но я не хотела, чтоб кто бы то ни было подумал, что я разделяю этот взгляд, так как я не думаю, что религия умерла. Поэтому, при всем уважении к вам, я должна внести ясность в этот существеннейший вопрос, в случае, если вы неверно меня поняли. Я считаю, что насущной потребностью человеческой души является какая-либо вера. В юности я была одно время неистовой атеисткой, да иначе я не могла бы написать «Овод», но, с другой стороны, я не могла бы написать его, если бы уже тогда не начала расставаться с этими воззрениями. Большую половину моей жизни я была – насколько я могу подобрать определение – своего рода пантеисткой» [21, 252].
Итак, в результате исследования мы пришли к следующим выводам:
- Отношение Э. Войнич к религии менялось в разные периоды ее жизни, но всегда носило глубокий и эмоциональный характер. На ее религиозные взгляды оказали влияние воспитание, полученные в детстве психологические травмы, склонность к депрессивным состояниям, ряд событий, пережитых ею во время пребывания в России в 1887-1889 гг.
- Э. Войнич отличалась широким кругозором в вопросах религии. Она была хорошо знакома с основными течениями религиозной жизни Европы XIX в. – католицизмом, протестантизмом, православием.
- Интерпретация произведений Э. Войнич как антирелигиозной литературы является ошибочной. В них тема религии проходит красной нитью и отображает духовные искания писательницы.
- В своих произведениях Э. Войнич выступает против искажения Евангельского учения и злоупотребления церковной властью, а в романе «Овод» поднимает вопрос о необходимости переосмыслении традиционного Символа веры и модернизации христианского учения.

Роль эпиграфа в раскрытии авторского замысла Э. Войнич в романе «Овод»

SSM — Sun, 07 Aug 2011 08:08:30 +0000

По сей день жизненный и творческий путь Э. Войнич, британской писательницы, композитора, переводчицы, внесшей весомый вклад в популяризацию украинской и русской культуры в англоязычном мире, остается малоизученной темой. Даже всемирно известный роман «Овод», ставший книгой-легендой и оказавший влияние на писателей последующих поколений, незаслуженно обойден вниманием исследователей.
Глубокая идея романа Э. Войнич «Овод» не может быть раскрытой, если оставить без должного внимания эпиграф к произведению, который по замыслу автора является ключом к пониманию всего романа. В первом издании романа на русском языке (перевод З. Венгеровой, приложение к журналу «Мир Божий» за 1898 г. с января по июнь) и в ряде изданий «Овода» на русском и английском языках в СССР эпиграф отсутствовал, что служит косвенным, но весомым доказательством его значимости для понимания идеи всего произведения. Э. Войнич избрала в качестве эпиграфа к «Оводу» отрывок из высказывания бесноватого, содержащегося в Библии в двух местах – в Евангелии от Марка, глава 1, стих 24 и Евангелии от Луки, глава 4, стих 34.
При переводе на русский язык переводчиками использовался русский синодальный перевод Библии, где данные отрывки звучат следующим образом: «Оставь; что Тебе до нас, Иисус Назарянин?». Читающий роман на русском языке эту фразу в контексте произведения может понимать как подтверждение того, что Христос остается равнодушным к судьбам людей и спасение надо искать не в сфере религии. Иная интерпретация становится возможной, если брать во внимание продолжение цитируемого стиха, не вошедшее в эпиграф, – «Ты пришел погубить нас! знаю тебя, кто Ты, Святый Божий». В таком случае читатель может воспринимать смысл высказывания как «Что Тебе нужно от нас?». Особенности переводов романа «Овод», а также их использование в идеологических целях, представляют основу для отдельного изучения. В рамках же данного исследования необходимо рассмотрение оригинального текста произведения.
Э. Войнич использовала распространенный английский перевод Библии – King James Version. В этом переводе избранная эпиграфом фраза звучит как «Let us alone; what have we to do with Thee, Thou Jesus of Nazareth?». Ее прямой перевод – «Оставь нас; что нам делать с Тобой, Иисус Назарянин?». В контексте всего стиха она может означать, что между говорящими, то есть бесами, и Христом (или Оводом) нет ничего общего. В таком случае эпиграф подчеркивает кардинальную новизну как подходов Овода, так и его личности в сравнении с основной массой умеренных борцов за независимость Италии. В то же время, взяв этот отрывок из библейской фразы, Э. Войнич могла иметь ввиду и неподготовленность революционных кругов к появлению такой личности и такого борца, считая, что он неизбежно встретит неприятие и непонимание, так как требует кардинальных изменений, решительных действий и самостоятельности решений от каждого участника движения. Данная гипотеза выглядит вполне логичной, если помнить, что Э. Войнич создавала свой роман как некую шифровку: описывая события истории Италии первой половины XIX в., она подразумевала Россию конца XIX в. С одной стороны, она считала, что народничество не оправдало себя, и что Россия нуждается в революционерах с более радикальными подходами. С другой стороны, ее пессимизм мог быть продиктован тем, что она понимала: российский народ, в том числе и патриотически настроенная украинская и польская интеллигенция, жаждущая национальной независимости, и передовая русская интеллигенция, выступающая за усовершенствование политико-социальных порядков, еще не готовы к решительным действиям.
Цитируемая в эпиграфе фраза может восприниматься в качестве указания на Овода как подобие Христа. Данная трактовка подтверждается, в частности, тем, что использованное Э. Войнич высказывание принадлежит бесноватому, которого исцеляет Христос. Этот библейский стих имеет продолжение, и в Англии, где писался роман, и в России, для которой он писался, подавляющее большинство читателей были достаточно хорошо знакомы со Священным Писанием, чтобы знать окончание данной фразы: «Ты пришел погубить нас; знаю Тебя, кто Ты, Святый Божий». В контексте романа исцелителем является Овод, бесноватыми – запутавшиеся в многочисленных точках зрения, увлекшиеся дискуссиями и заменившие поступки словами, одним словом, заблуждающиеся, с точки зрения автора, умеренные борцы за национальную независимость Италии; бесами – австрийские захватчики и их итальянские сообщники.
Склонность Э. Войнич к шифрованию, избегание прямых формулировок, характеризующие стиль писательницы, ярко проявились в романе «Овод». Учитывая этот фактор, можно предположить, что все вышеперечисленные трактовки эпиграфа верны и в совокупности выражают идею автора о том, что христианство как религия смирения себя не оправдало и на смену Христу должна придти новая сверхличность – человек, обладающий такой же мощнейшей харизмой и способный повести за собой массы, но отказавшийся от кротости и прибегающий к самым решительным методам борьбы за свободу. Такой фигурой, революционером нового типа выступает Овод.
Таким образом, с нашей точки зрения, Э. Войнич использовала эпиграф с целью 1) показать необходимость появления революционера нового типа; 2) подчеркнуть важность харизмы и масштабности личности такого вождя-революционера; 3) вызвать у читателя ассоциацию между Оводом и Христом; 4) выразить сомнение в готовности российских революционных кругов принять вождя нового типа.

Вплив життя та творчості Сократа на формування світогляду головного героя роману Етель. Войнич «Овід»

SSM — Sun, 07 Aug 2011 08:11:07 +0000

Прагнення українського суспільства до європейської інтеграції робить особливо актуальними дослідження культурних та суспільно-політичних зв’язків між нашою державою та європейськими країнами. З цієї точки зору непересічне значення для вітчизняної культури має вивчення біографії та творчості видатної британської письменниці, перекладача, композитора, авторки всесвітньовідомого роману «Овід» Е. Войнич, творча і суспільна діяльність якої найтіснішим чином пов’язана з Україною [16, 550-551].
Не дивлячись на неймовірну світову популярність її головного літературного добутку – роману «Овід», літературних джерел, присвячених Е. Войнич, украй мало, причому більшість матеріалів українських та російських авторів представляють дані, почерпнуті з робіт провідного дослідника життя і творчості англійської письменниці Е. Таратута. В радянський період життя і творчість Е. Войнич досліджували І. Нусінов, Я. Кірпічєв, С. Марвич у 1930-40-і рр., Т. Шумакова – у 1950-і рр., Є. Петров, В. Полєк – у 1960-70-і рр., Н. Трапєзнікова, Н. Курдюмов, Л. Потьомкіна – у 1980-і рр. Нажаль, більшість праць цих авторів страждали певними ідеологічними штампами, притаманними суспільній науці того часу. Останнім часом інтерес до творчості Е. Войнич почали виявляти переважно російські вчені, серед яких Н. Боровська [1], Н. Ігнатьєва [6], Т. Дудіна [5], О. Прокоф’єва [14] та інші. Наукові розвідки цих авторів переважно зосереджені на виявленні художніх особливостей творів англійської письменниці, при цьому значно менша увага приділяється аналізу змістовного аспекту її творів.
Новизна запропонованого дослідження полягає в спробі дослідити ґенезу формування світогляду головного героя роману Е. Войнич «Овід» під впливом філософської системи видатного античного філософа Сократа. Мета даної статті – виявити приховані паралелі між Оводом і Сократом та з’ясувати, з якою метою Е. Войнич використала образ античного філософа в своєму творі.
Англійське слово gadfly, яким Е. Войнич називає головного персонажа роману, буквально означає «ґедзь», «овід». Обравши це слово назвою твору, авторка підкреслила його особливе значення для розкриття задуму всього добутку. Слід особливо зазначити, що в назві роману авторка використовує не ім’я, не прізвище героя, а його псевдонім, тим самим указуючи, що саме він є ключем до розуміння характеру еволюції поглядів головного персонажа. Очевидно, що Е. Войнич вклала в псевдонім головного героя особливий зміст і підкреслила його важливість. Читачеві поступово стає зрозумілим, що з ґедзем герой асоціюється завдяки своїй гострій, жорсткій, іноді жорстокій сатирі. Дана асоціація підтверджується й самим текстом роману: «Апеннінські контрабандисти прозвали Рівареса Оводом за його злий язик», як повідомляє Ріккардо [3, 89]. Оводом герой починає іменуватися лише в другій частині роману, і винісши псевдонім у назву твору, Е. Войнич підказує читачеві, що основні ідеї, які вона вклала у свій добуток, варто шукати у висловленнях і вчинках не Артура, а Рівареса-Овода.
У тексті роману сказано, що джерелом псевдоніма головного героя є не тільки асоціація з комахою, що жалить, яку він викликав у оточуючих своїми гостротами, але й схожість його місії з роллю, яку грав у свій час античний філософ Сократ. У відповідь на слова Грассіні про те, що було б некоректно трактувати серйозне питання про громадянську і релігійну свободу в жартівливій формі, оскільки «Флоренція не місто фабрик і наживи, як Лондон, і не кубло для сибаритів, як Париж. Це місто з великим минулим», Джемма каже: «Такі були й Афіни. Але громадяни Афін були занадто мляві, і знадобився овід, аби розбудити їх» [3, 89]. Джемма має на увазі Сократа, який сам себе порівнював із оводом: «Справді, якщо ви мене вб’єте, то вам нелегко буде знайти ще таку людину, що, смішно сказати, приставлена до міста, як овід до коня, великого і шляхетного, але лінивого від тучності і потребуючого, щоб його підганяли. Справді, мені здається, що бог дав мене місту як такого, котрий цілий день, не перестаючи, усюди сідає і кожного з вас будить, умовляє, дорікає» [13, 85].
Англійська письменниця виявляла велику цікавість до особистості Сократа (469 – 399 до н.е.) і була добре знайома з його вченням. Батько письменниці, відомий математик Дж. Буль, розробив алгебраїчну логіку, в основі якої лежали деякі з положень сократівської філософії. Скрупульозно вивчаючи праці батька, Е. Войнич не могла обминути увагою спадщину давньогрецького філософа, праці якого знаходились у родинній бібліотеці. Крім того, необхідно зазначити, що в ХІХ ст. під впливом промислової революції загострився інтерес європейської громадськості до фігури Сократа, який свого часу здійснив антропологічний переворот в античній філософії, поклав початок новому етапу розвитку філософської думки, оголосивши призначенням філософії не вивчення природи, а пізнання людини. Частина тогочасної інтелігенції розглядала його вчення як своєрідну форму світської релігії, здатної доповнити християнство чи навіть конкурувати з ним.
Е. Войнич представляє головного героя роману Артура Бертона студентом філософського факультету Пізанського університету. Вже в юні роки маючи прагнення самостійно дійти до суті життєвих явищ, він скрупульозно вивчає філософські і суспільно-політичні вчення. Говорячи про це, Е. Войнич натякає на те, що Артур повинен чудово орієнтуватися у вченні Сократа, яке студенти всіх філософських факультетів вивчають в обов’язковому порядку. У другій частині роману, коли Артур повертається з Латинської Америки вже під вигаданим ім’ям Феліче Рівареса, він обирає літературний псевдонім «Овід», тим самим демонструючи зв’язок своїх поглядів і цілей з такими Сократа. Таким чином, сам Ріварес свідчить про те, що багато в чому ототожнює себе з античним філософом.
Еволюція поглядів Сократа й Овода багато в чому збігається за формальними критеріями. Обидва в першій частині свого життя займали досить конформістські позиції стосовно пануючих у суспільстві філософських і релігійних поглядів: Сократ належав до домінуючої школи софістів, Артур – до числа набожних студентів, що захоплюються модними революційно-утопічними вченнями. Після цілого ряду випробувань вони здійснюють ревізію своїх поглядів і займають критичну позицію щодо популярних у суспільстві поглядів і вчень. Перетворення Артура на Овода відбулося внаслідок цілої низки подій, що виявилися для нього великим потрясінням і примусили кардинально переглянути свої погляди. Час, проведений Артуром у в’язниці, став для нього періодом знайомства з негативною стороною життя, з якою він раніше не зіштовхувався. У той же час він починає виявляти нові риси в собі самому, оцінювати себе більш тверезо: «Він у перший раз ясно усвідомив, що джентльменська стриманість і християнська смиренність можуть зрадити йому, і злякався самого себе… Але гіршим за все було те, що релігійність із кожним днем як би йшла від нього разом з усім зовнішнім світом» [3, 68 – 69].
Оскільки все в житті Артура до цього дня ґрунтувалося на релігії, він проголошує винуватцем всіх своїх розчарувань Бога. Відмовившись від думки про самогубство, він вирішує жити, але жити по-новому. Вже на цьому етапі починається перетворення Артура на Овода: тепер силу, керівництво він черпає не в релігії, а в самому собі: «Через цих брехливих, рабських душонок, через цих німих бездушних богів він витерпів всі муки сорому, гніву й розпачу… Досить, із цим покінчено! Тепер він стане розумнішим. Потрібно тільки стряхнути із себе цей бруд і почати нове життя…» [3, 78].
Овода із Сократом споріднює не тільки кардинальна переоцінка світогляду, їхні погляди та підходи близькі і з точки зору змісту. Сократ проти абстрактно-світоглядного підходу до вирішення актуальних проблем. Він виступає за активне пізнання й освоєння навколишнього світу, за перегляд усіх устояних канонів з точки зору їхньої істинності та корисності. Він не приймає преклоніння перед авторитетами, які не потребували б ніяких доказів і змушували б коритися собі без усякої логіки [11, 80]. Сократ робить людину відповідальною за кожне своє рішення, підвищує її значимість, підкреслюючи важливість самостійності й незалежності суджень. Його філософія заснована на тому, що моральне можна пізнати і засвоїти, а із знання моральності повинні завжди випливати дії відповідно до неї [12, 80]. Передумовою практичного застосування моральних норм, згідно Сократа, є самопізнання: людина повинна збагнути, ким вона є, для того, щоб зрозуміти, чого вона повинна прагнути, ким вона повинна бути. «Ніколи не довірив би я, – каже Сократ, – своє життя керманичеві чи лікареві, що не вивчив своє мистецтво, але про найважливіші справи людські – про політику й керування державою – чомусь кожний уважає себе вправі судити й брати участь у них» [Цит. за: 9, 424].
У свою чергу Овід також відкидає цілий ряд загальноприйнятих поглядів на розумність і самодостатність еволюційного характеру зміни суспільства. Він виступає за радикальне втручання людини в перебудову суспільних відносин з метою зробити їх більш справедливими і людяними. Якщо Сократа цікавили насамперед питання моралі, то Овід зосереджений на політичній і соціальній сферах. Обертаючись у середовищі італійської патріотично налаштованої інтелігенції, Овід висуває до її представників високі вимоги, відмовляючись дотримуватись загальноприйнятих правил етикету. Він оцінює людей винятково по вчинках і не прощає нічим не підкріплених заяв про любов до батьківщини. Ріднить Овода із Сократом і те, що обидва не мріють про ідеали й утопії, вони хочуть бути максимально корисними сьогодні, служити країні реальними діями. Якщо Артур відкидав насильство й вірив, що тільки любов і моральне самовдосконалення кожної окремо взятої людини можуть привести до перемоги, то Овід заради звільнення Італії готовий використати практично будь-які, навіть радикальні, методи.
Овода споріднюють із Сократом і погляди на релігійні питання. Обидва у своїх суспільствах були оголошені атеїстами, оскільки мали точки зору, відмінні від загальноприйнятих. Однак і Сократа, і Овода важко назвати атеїстами в буквальному значенні цього слова. У своїй захисній промові Сократ говорить про те, що, «не слухаючись бога, не можна залишатися спокійним» [13, 92], чим підтверджує свою глибоку релігійність. Він підкреслював значення так званого внутрішнього голосу, який він іменував даймоніоном і який сприймався їм як божественне керівництво, як гарантія правильності обраного їм шляху. Головним завданням філософії Сократ вважав раціональне обґрунтування релігійно-морального світогляду.
Тема релігії пронизує весь роман «Овід» і є однією з основних в ньому. Серед обвинувачень, які Овід кидає християнам, – відмова від відповідальності за свої дії, прагнення уникнути прийняття складних рішень і перекласти цей тягар на плечі інших, брак сили самостійно переносити життєві труднощі й готовність іти на угоду навіть із ворогами заради полегшення своєї ноші. Овід є атеїстом у тому розумінні, що він не визнає покірності й слабості, він підносить людину, накладаючи на неї відповідальність за все, що з нею відбувається, вимагає від неї самостійності й незалежності думок і вчинків. Цікаво, що саме таку характеристику приписують Сократу. Так, К. Сотонін пише: «Геніальність Сократа в тім, що він побачив можливість зробити людей єдиними реальними богами чи принаймні божествами, демонами, і тим скинути владу над людьми фантастичних богів… Сократ відчув у собі гіганта, єдине реальне божество, сина не Неба, а Землі, генія, і призвав людей будити в собі гігантів, відчути себе дітьми Землі, скинути владу Неба» [15, 134 – 135].
Овода і Сократа зближають не тільки їхні погляди, але й методи досягнення поставлених цілей. Сократ поширював свої погляди переважно в розмовах і дискусіях, у них же сформувався його філософський метод. Його метою було досягти істини шляхом виявлення протиріч у твердженнях опонента за допомогою правильно підібраних питань. У цьому складається так звана сократівська іронія. Ця іронія не була, однак, самоціллю: Сократ підкреслював, що метою його філософських навчань є прагнення допомогти людям знайти «самих себе» [7, 132]. З іронією тісно пов’язана майєвтика – запропоноване Сократом мистецтво добувати сховане в людині правильне знання за допомогою навідних запитань [9, 253]. Ф. Кессіді так пояснює розбіжність між майєвтикою Сократа й полемічним мистецтвом софістів (підкреслюючи, що ці два способи ведення діалогу зовсім різні як по суті, так і за спрямованістю): мистецтво софістів мало на меті «оволодіння» людиною, ефективне маніпулювання її свідомістю і поведінкою, у той час як майєвтика ставила собі за мету усвідомлення людиною своєї автономії, розкриття нею своєї сутності як розумно-моральної й вільної істоти [8, 107].
Овід користується як майєвтикою, так і сократівською іронією. Яскравим прикладом використання майєвтики служать гостро сатиричні памфлети та захисні статті, які Овід публікував під двома різними іменами. У памфлетах під псевдонімом Овід він різко критикував і висміював Монтанеллі, намагаючись викликати негативне ставлення до нього з боку народу. У статтях, підписаних псевдонімом Син Церкви, він гаряче захищав його. Зробивши народ свідком обміну протилежними думками, Овід змусив людей мислити, аналізувати, визначати думку про кардинала самостійно.
Сократа і Овода поєднують не тільки іронія й діалектичність, що пронизують їхні звернення до громадськості, але й схожість манер. О. Лосєв відзначає, що Сократ «гримів по всій Греції – не стільки своєю філософією і своїм учителюванням життя, скільки своєю побутовою оригінальністю, філософським дивацтвом і незвичайною поведінкою» [10, 12]. Овід, у свою чергу, швидко набув репутації дивака й блазня. Він сам стверджує, що умовності загальноприйнятої моралі для нього не існують. У своїх повсякденних звичках і спілкуванні з людьми обидва демонстрували зневагу до загальноприйнятих норм етикету, мало зважали на думки й смаки оточуючих, провокували їх на безкомпромісний обмін колкостями. У поведінці обох був присутній сарказм, презирство і виклик по відношенню до сірості, посередності й зарозумілості.
А. Вєліканов говорить про те, що Сократ зумів знайти більш діючий метод, ніж ораторське мистецтво, яким володіли багато хто, – висміювання, демонстрацію за допомогою іронії й діалектики неспроможності й некомпетентності визнаних учителів в очах їхніх учнів [2, 46]. У добродушній манері Сократ ставив каверзні питання, що заганяли співрозмовника в глухий кут і викривали його некомпетентність чи дурість. Багато хто приймали його добродушність за чисту монету, інші ж відчували в його запитаннях приховане знущання й іронію. Ця знаменита іронія визнана античними джерелами як відмінна риса Сократа, але реакція на неї найчастіше була вкрай негативною: аристократи сприймали його як розв’язного простолюдина, а демократи бачили в ньому свого викривача. Таким чином, якщо не враховувати кола його учнів, філософ усіх налаштовував проти себе. Він увійшов у історію як геніальний співрозмовник, сперечальник, діалектик, вічний жартівник [10, 12 – 14, 19].
У такий же спосіб і Овід кидає виклик усім і кожному, своїми невпинними злими жартами і колкостями, викликаючи в людях або крайнє роздратування, або прагнення до змін. Е. Войнич у такий спосіб говорить про це в романі: «Овід, безсумнівно, умів наживати особистих ворогів. У серпні він приїхав до Флоренції, а до кінця жовтня вже три чверті комітету, що запросив його, були про нього такої ж думки, що і Мартіні. Навіть його шанувальники були незадоволені лютими нападками на Монтанеллі, і сам Галлі, який спочатку готовий був захищати кожне слово дотепного сатирика, починав зніяковіло визнавати, що кардинала Монтанеллі краще було залишити в спокої…» [3, 116 – 117]. Гостроти Овода відрізняються жорстокістю, і сам він зізнається, що образливість свого тону вважає доречною, а «без лихослів’я було б нудно». Овід вірить у силу слова, і насамперед сатиричного, і згодний у цьому із Сократом, який говорив: «Коли слово не вб’є, то палка не допоможе» [12, 81].
Викликаючи гостру ворожість у більшості, у той же час і Овід, і Сократ мають майже магічний вплив на оточуючих, і число їхніх прихильників, шанувальників, учнів росте. Сократа обвинувачували в тім, що він захоплює молодь, яка готова йти за ним навіть ціною конфлікту з рідними, із суспільством. Надзвичайну харизму Овода визнавали навіть його вороги. Так, полковник Феррарі каже Монтанеллі: «… ця людина точно зачарувала всю варту. Протягом трьох тижнів ми чотири рази перемінили всіх приставлених до нього людей, накладали стягнення на солдатів, але користі ніякої. Я навіть не можу домогтися, щоб вони перестали передавати його листи на волю й приносити йому відповіді на них. Ідіоти закохані в нього, як у жінку» [3, 199].
Схожа й поведінка Сократа і Овода перед обличчям обвинувачів. Сократ виголошує свою захисну промову з гідністю, тверезо оцінює свою роль і свої заслуги й не просить про пощаду, не підлещується до обвинувачів, не відмовляється від своїх переконань навіть під страхом страти. Овід же дратує обвинувачів своєю зухвалою сміливістю і незалежністю. Полковник Феррарі каже про нього Монтанеллі: «…якби побачили хоч раз, як Ріварес тримається на допиті. Можна подумати, що офіцер, який веде допит, злочинець, а він – суддя» [3, 199].
Сократа із Оводом споріднює і філософське ставлення до смерті. Обидва не відчувають страху з приводу осуду своїх дій з боку влади та винесення їм смертного вироку; обидва розглядають свою страту як продовження справи свого життя; обидва вбачають у смерті особливу форму безсмертя своїх ідей; обидва гідно приймають смерть, залишивши після себе певного роду філософський (Сократ) і політичний (Овід) заповіти. Хоча негласно Сократу була надана можливість утекти з в’язниці, зникнути у вигнанні, і він міг уникнути страти, відмовившись від своїх переконань, він зволів випити призначену йому чашу із цикутою. Також і Овід міг скористатися запропонованою допомогою Монтанеллі й уникнути смерті. На порозі смерті Сократ не втрачає своєї іронічності, а перед стратою звертається до учня із проханням принести в жертву Асклепію півня, як вимагав звичай від людини, яка одужала, чим підкреслює, що смерть є для нього одужанням. І Овід свідомо обирає смерть, залишаючись вірним своїм переконанням і справі свого життя, і також перед стратою не змінює своїй звичці іронізувати.
Обидва, і Сократ, і Овід, почуваються перед смертю спокійно й задоволено, вважаючи, що їхній життєвий шлях прожитий правильно, що їхня місія на землі виконана. Сократ звертається до своїх учнів: «Подивіться на мене. Я спокійний, ні про що не жалкую й нічого не страшуся. На душі в мене легко і світло… Друзі, я не боюся смерті. Страшно не вмирати, а жити безумно, хибно» [4; 63, 65]. Овід же напередодні страти говорить: «А я вийду завтра у двір із радісним серцем, як школяр, що поспішає до дому на канікули. Свою частку роботи я виконав, а смертний вирок – лише свідчення про те, що вона була виконана сумлінно. Мене вбивають тому, що я вселяю страх. А чого ж ще може бажати людина?» [3, 252].
І Овід, і Сократ перед смертю виголошують пророцтва своїм катам. «А тепер, мої обвинувачі, – каже Сократ, – я бажаю пророчити, що буде з вами після цього. Адже для мене вже настав той час, коли люди особливо бувають здатні пророчити, – коли вони мають вмерти. І от я стверджую… що негайно за моєю смертю прийде на вас помста, що буде набагато важче тієї смерті, на яку ви мене засудили. Адже тепер, роблячи це, ви думали позбутися необхідності звітувати про своє життя, а трапиться з вами, говорю я, зовсім зворотне: більше буде у вас викривачів – тих, котрих я дотепер стримував і яких ви не помічали» [13, 94]. Овід же безпосередньо перед розстрілом пророкує, що незабаром відбудуться великі події, коли розмах визвольного руху набуде небувалих розмірів, а на зміну карабінам прийдуть пушки.
Було б неправильно говорити про тотожність Овода й Сократа чи про те, що Сократ є повним прототипом Овода. Їхні життєві інтереси і цілі були різними: увага Сократа була зосереджена на питаннях пізнання й етики, Овода – на практичних питаннях політичної, національно-визвольної боротьби. Але не можна не враховувати вищевикладені докази подібності Овода і давньогрецького філософа, що розкривають ту паралель, яку провела Е. Войнич у своєму романі і без розуміння якої авторський задум залишиться не розкритим повною мірою.
Отже, на підставі вищевикладених фактів можна зробити наступні висновки:
– Псевдонім «Овід», даний Е. Войнич головному персонажу однойменного роману, є ключем до розуміння характеру еволюції його поглядів. У романі присутня напівприхована паралель, проведена автором між Оводом і Сократом, розуміння якої необхідно для повного розкриття ідейно-світоглядного змісту твору.
– Еволюція поглядів Сократа і Овода багато в чому збігається за формальними критеріями: обидва в першій частині свого життя займали досить конформістські позиції стосовно пануючих у суспільстві філософських та релігійних поглядів і лише під впливом життєвих випробувань прийшли до формування власних філософсько-світоглядних систем.
– Основна подібність між Оводом і Сократом полягає у виконанні ними однієї й тієї ж ролі – служити подразником для пробудження оточуючих від розумового, морального сну і стимулом для розвитку в оточуючих самостійності й незалежності суджень і вчинків. Овід і Сократ у процесі реалізації своїх завдань використовують однакові методи – майєвтику (як пізнавальний метод наближення до істини, що передбачає діалог крайніх позицій) і іронію.
– Овода і Сократа споріднюють також погляди на релігійні теми, теми сенсу життя і смерті: обидва у своїх суспільствах були оголошені атеїстами і циніками, оскільки мали точку зору, відмінну від загальноприйнятої. В той же час вони лише прагнули звільнити релігійно-церковні конструкції від функцій ідейно-соціального пригнічення, визнаючи за релігією право на існування.
– Овід і Сократ мають схожі манери: обидва кидають виклик загальноприйнятим нормам і правилам, не визнають не підкріплених доказами авторитетів, демонструють своєю поведінкою презирство до сірості, посередності, зарозумілості.

Роман “Овод” Э. Л. Войнич как выражение революционно-религиозного модернизма

SSM — Tue, 09 Aug 2011 16:18:35 +0000

Извините, данная статья доступна только на языке: English.

Ревизия распространенных интерпретаций романа Э. Войнич «Овод» (попытка герменевтического анализа произведения)

SSM — Sat, 20 Aug 2011 10:29:32 +0000

Поскольку большую часть XX ст. наше общество было ограничено рамками советского культурного процесса, который предполагал привнесение в сферу творчества четких идеологических критериев оценки феноменов искусства и культуры, работы Э. Войнич, пользуясь невероятной популярностью, оставались практически неизученными. По причине строгой цензуры ее биография замалчивалась, а самое известное произведение – роман «Овод» претерпевало значительную коррекцию путем идеологически заданных переводов, сокращений, предлагаемых читателю трактовок и критических замечаний и пр. Тщательно проведенная работа по замалчиванию фактов биографии Э. Войнич, а позже и их искажению привела к тому, что по сей день ее имя ассоциируется с идеями, которых сама писательница не только не высказывала, но и не разделяла.
В последнее время интерес к биографии и творческому наследию Э. Войнич начали проявлять преимущественно российские исследователи, среди которых Н. Боровская [1], Н. Игнатьева [3], Т. Дудина [2], А. Миронов [4] и др.
Данное исследование представляет собой попытку пересмотра привычных интерпретаций романа «Овод» на основе результатов проведенного герменевтического анализа.
Цель статьи – представить в общем виде результаты герменевтического (лингвистического и ситуационного) анализа романа Э. Войнич «Овод».
Применение методов герменевтического анализа к произведению «Овод» дает принципиально новые результаты, нежели те, что были сформулированы советскими идеологами, педагогами и литературными критиками:
– В романе объявляется борьба не за классовые ценности, а за национальные – право каждого народа на независимость, свободное развитие и самовыражение. В произведении игнорируется теория классовой борьбы, однако в нем проводятся параллели с российским империализмом и борьбой малых народов за национальное освобождение. При этом в «Оводе» Э. Войнич презентует свое видение решения вопроса о выборе методов борьбы за национальную независимость, подчеркивая, что составляющими успеха в достижении желанной цели являются решительность и активность народных масс; наличие неординарных, харизматичных лидеров для руководства ими; готовность к использованию радикальных методов, в том числе террора и вооруженных выступлений; хорошо организованная агитационная работа как подготовка к активным выступлениям. В качестве мощнейшей движущей силы Э. Войнич предлагает использовать религиозные чувства народа, то есть не противопоставлять революцию религии, а использовать в интересах национально-освободительной борьбы врожденное стремление человека к поклонению высокому и почву, подготовленную в течение многих веков христианством.
– Вопреки традиционной трактовке романа «Овод» как антирелигиозного произведения можно констатировать, что религиозные мотивы присутствуют во всем творчестве Э. Войнич, так как духовные вопросы играли значительную роль в жизни писательницы. Ее произведения не носят атеистического характера, в них автор выступает против искажения евангельского учения и злоупотребления церковной властью. Э. Войнич, основываясь на опыте выдающихся исследователей и литераторов XIX ст., в своем романе апеллирует к раннему христианству, предпринимает попытку пересмотра традиционных доктрин и модернизации христианского учения в соответствии с потребностями текущего момента, предлагает использовать образ Христа для стимулирования общественных преобразований. Адресуя свой роман прежде всего российскому народу, Э. Войнич ориентировалась на характерные для православной культуры культ мученичества и идею страдания как пути к приобретению особых прав. На страницах «Овода» автор выражает идею о том, что, поскольку христианство как религия смирения себя не оправдало, назрела необходимость появления новой сверхличности – человека, способного конкурировать с Христом по силе влияния на массы, но отказавшегося от кротости в пользу решительных методов борьбы за национальную свободу.
– Несмотря на популярные, часто спекулятивные и противоречащие друг другу попытки исследователей выявить конкретного исторического прототипа главного героя романа «Овод», можно утверждать, что образ Ривареса является вымышленным, собирательным, хотя для его создания Э. Войнич заимствовала те или иные черты и факты биографии ряда исторических лиц. Так, ключевая для понимания заложенных в романе идей параллель «Овод – Христос» основывается на заимствовании жизненного цикла основателя христианства и масштабности его личности. В свою очередь мировоззренческий переворот Артура Бертона и методы реализации его миссии списаны Э. Войнич с древнегреческого философа Сократа. Стремление Овода выступать в роли революционного пророка писательница заимствует у Дж. Мадзини; его интернационалистические взгляды – у Дж. Гарибальди; эволюцию взглядов на методы революционной борьбы – у С. Степняка-Кравчинского. В то же время в образе Ривареса много собирательного, типичного для революционера середины XIX в.
– Роман «Овод» уникален не только по силе воздействия на читателя, но и по своим композиционным особенностям. Произведение, посвященное итальянскому революционно-патриотическому движению середины XIX в., представляет собой зашифрованное послание угнетенным народам конца столетия, прежде всего борцам за независимость Украины и Польши. Роман строится на основе двух ключевых параллелей – «Овод – Христос» и «Овод – Сократ», каждая из которых играет свою роль в донесении до читателя главных идей произведения.
«Овод» – малоизученное и не оцененное по достоинству произведение, обладающее уникальной структурой и глубиной идей. Данная работа может служить основой для дальнейших, более масштабных исследований литературного наследия выдающейся британской писательницы.

Религиозный аспект литературного творчества Этель Лилиан Войнич

SSM — Wed, 24 Aug 2011 18:04:57 +0000

Личность и творчество Этель Лилиан Войнич, автора романа с легендарной судьбой «Овод», остаются почти неизученными. Посвященных ей литературных источников по сей день крайне мало, причем большинство из них представляют данные, почерпнутые из работ ведущего исследователя жизни и творчества писательницы Е. Таратута. Брошюры, журнальные и газетные статьи, материалы, размещенные на Интернет-сайтах, изобилуют допущениями и домыслами; данные о некоторых фактах из жизни Э. Войнич, предлагаемые разными авторами, часто противоречат друг другу. Вызывает удивление почти полное отсутствие интереса к Э. Войнич со стороны украинских исследователей, поскольку ее творческая и общественная деятельность теснейшим образом связана с Украиной. Именно благодаря переводам Э. Войнич англоязычный мир познакомился с творчеством Т. Шевченко, Н. Гоголя, украинскими народными песнями. Она внесла свой посильный вклад и в борьбу украинского народа за национальную независимость – не раз бывала в Галичине, сотрудничала с М. Павлыком, И. Франко и другими видными украинскими деятелями, принимала участие в переправке нелегальной революционной литературы [1, с. 550-551]. Вполне вероятно, что при написании романа «Овод» (1897 г.) были использованы как наблюдения Э. Войнич, так и ее личный опыт подпольной работы в Украине.
Невнимание советской исторической науки к Э. Войнич, на наш взгляд, объясняется тем, что она выбрала не марксистскую, а народническую концепцию революционного идеала. Ее Овод объявляет борьбу не за классовые ценности, а за национальные – право каждого народа на свободное развитие. Понятно, что большевики не желали перерастания социальной революции 1917 г. в разряд национальных, и потому советская идеология постепенно нивелировала внимание общества к легендарной личности английской писательницы.
В последнее время наблюдается возрождение интереса к личности и творчеству Э. Войнич. Так, Н. Боровская исследует духовно-религиозные мотивы романа «Овод», особый акцент делая на образе Монтанелли. Т. Сергеева с помощью современного исследовательского подхода пытается выяснить, в чём причина исключительной читательской любви к роману «Овод» в России. Исследовательница рассматривает роман прежде всего как оригинальную мелодраму. Н. Игнатьева исследует модальные средства в языке романа «Овод» в текстообразующем и переводческом аспектах. Практическим языковым материалом исследования для нее служат модальные единицы языка (слова, словосочетания и частицы) в функции разных художественных образных средств в тексте романа и трех его переводов (З. Венгеровой, Н. Волжиной и Л. Новиковой) на русский язык. Исследование Т. Дудиной посвящено приемам изобразительного искусства в романе «Овод». Она приходит к выводу, что на художественную концепцию романа оказали влияние образы искусства Возрождения. Е. Прокофьева занимается фактами биографии Э. Войнич и др.
Один из неизученных аспектов жизни и творчества Э. Войнич – религиозные искания писательницы и их отражение в ее произведениях. Новизна нашего исследования заключается в попытке восстановить картину религиозно-духовной жизни Э. Войнич в разные периоды ее жизни и творчества.
Цель данной статьи – рассмотреть факторы, сформировавшие стойкий интерес Э. Войнич к вопросам религии, определивший выбор тематики ее произведений.
В течение долгих лет произведения Э. Войнич, прежде всего роман «Овод», воспевались как примеры антирелигиозной литературы. В некоторых работах советского периода, посвященных ее творчеству, можно встретить упоминание о том, что религиозные мотивы в романах писательницы присутствуют, однако подчеркивается, что она осознавала ложность религии, выступала ее ярым противником. С этой целью в романах Э. Войнич, издававшихся в советский период, слова «Бог» и «Господь» (в контекстах, не оставляющих сомнений в том, что эти слова называют Христа) писались исключительно с малой буквы, некоторые библейские цитаты переводились неточно, так что переставали восприниматься как фразы из Священного Писания. Однако освободив анализ творчества писательницы от идеологических условностей советского периода, можно прийти к иным выводам: религиозные мотивы в творчестве Э. Войнич напрямую вытекают из религиозных исканий писательницы, которые продолжались всю ее жизнь, хотя в разные периоды жизни ее отношение к вопросам христианства менялось в зависимости от пережитых событий и потрясений.
Известно, что в Англии Викторианской эпохи культура и воспитание были пронизаны моралью, основанной на христианских ценностях. Безусловно, трактовки Библейского учения, методы воспитания, степень строгости следования ритуалам могли варьироваться, однако сомнения в истинности христианства, а тем более в существовании Бога могли возникать лишь в умах ученых и философов. И в семье Буль (девичья фамилия Э. Войнич) Библия была настольной книгой, в доме часто велись разговоры и споры на религиозные темы. С раннего детства образы и героические истории из Священного Писания производили на будущую писательницу огромное впечатление, она обучалась Библейским постулатам, приобрела привычку молиться. Позже, повзрослев, обладая незаурядным умом и пытливостью, она старалась пересмотреть свои взгляды, сделать их более осмысленными, приходила к собственным выводам, но можно смело утверждать, что религиозность уже никогда не покидала ее, менялось лишь ее отношение к Богу.
Одно из наиболее значимых событий, повлиявших на формирование мировосприятия Э. Войнич, произошло в 1872 г., когда восьмилетнюю девочку, от природы крайне впечатлительную, а в тот период и слабую от болезни, отправили на лечение к ее родственнику – брату отца, ревностному протестанту Чарльзу Булю, отличавшемуся религиозным фанатизмом. Практикуемые этим человеком неоправданно суровые, даже жестокие методы воспитания, которые он обосновывал желанием угодить Богу, никак не совпадали с исполненным любви Евангельским учением, которому Э. Войнич обучали в семье, но маленькая девочка в силу юного возраста еще была не в состоянии анализировать теологические тонкости. Боль и обида из-за унижений, разочарование в добром Боге, допустившем несправедливое обращение с ней со стороны Ч. Буля, не спасшего ее от издевательств и наговоров, повлияли на ее духовную жизнь и позже нашли отражение в ее творчестве.
В романе «Овод» писательница возвращается к собственным детским переживаниям, наделяя характеристиками Ч. Буля сразу нескольких персонажей. Родственники главного героя романа Артура Бертона исповедуют протестантизм, гордятся своей христианской добродетелью, но жестоко обращаются с матерью Артура, делают ее жизнь невыносимой постоянным напоминанием о ее «греховном прошлом», становятся косвенной причиной ее смерти. Самого Артура, глубоко верующего юношу-католика, доводят до отчаяния постоянные упреки родственников в его неправильном образе жизни и их презрительное отношение к его умершей матери. Представленные в романе священнослужители Монтанелли и Карди исповедуют католицизм, но каждый по-своему предает Артура.
Детские впечатления Э. Войнич нашли отображение и в романе «Джек Реймонд» (1901 г.), в котором рассказывается о мальчике-сироте, взятом на воспитание дядей-священником. Хотя и этот роман принято относить к антирелигиозной литературе, мы считаем, что, поскольку в произведении много автобиографичного, оно свидетельствует не о ненависти к Богу, а о глубочайшей психологической травме, нанесенной Э. Войнич в детстве, последствия которой не покидали ее всю жизнь. Важно отметить, что эпиграфом к роману взята цитата из Евангелия, а сам текст изобилует библейскими фразами.
Осенью 1885 г. по окончании Берлинской королевской консерватории Э. Войнич отправляется путешествовать и почти год проводит в Париже, где пытливая, жадная к знаниям девушка занята размышлениями о своем жизненном предназначении. Здесь она прочла «Слова верующего» французского священника-утописта Ф. де Ламеннэ – книгу, которая произвела на нее огромнейшее впечатление. Сам Ф. де Ламеннэ (1782-1854), будучи свя¬щенником, защитником папства и католицизма, позднее выступил за полное разделе¬ние церкви и государства. Он объявил себя за¬щитником «естественного христианства» для человечества [2, с. 234]. Гораздо позже в одном из писем к Б. Полевому Э. Войнич вспоминала: «С ранней юности большое влияние на меня оказали биография и произведения Мадзини, а впоследствии (1885-1886) жизнь и произведения аббата Ламеннэ, чьи «Слова верующего» я знаю чуть ли не наизусть… Личность Ламеннэ, как мне кажется, отчасти оказала известное влияние на создание образа Монтанелли» [3, 570]. В парижский период Э. Войнич прониклась идеей, что спасение человечества от бед и жестокости может быть найдено исключительно в христианской религии, в святой вере, но при необходимом условии освобождения христианства от наслоений последующих времен, возвращения его первоначальной чистоты, готовности людей жить в соответствии с заповедями Христа. Мысли, изложенные Ф. де Ламеннэ, были свежими и яркими, но не абсолютно новыми для Э. Войнич – они упали на почву, подготовленную религиозным воспитанием и собственными исканиями будущей писательницы. Она приняла эти идеи с энтузиазмом, думая, что нашла разрешение конфликта, зародившегося в ее душе еще в детстве: теперь она понимает, что библейское учение и поступки людей, даже искренне считающих себя преданными Богу, не всегда совпадают; Бог в ее глазах, наконец оправдан.
И лишь гораздо позже Э. Войнич позволит себе негативные высказывания о Боге. Достоверных фактов, объясняющих обострение духовного конфликта, мы не находим, однако предполагаем, что одной из причин выступили трудности, перенесенные ею во время пребывания в России (1887-1889 гг.): резкая смена обстановки, новое окружение и почти незнакомая культура, конфликты с окружающими людьми, неудачи на педагогическом поприще, тяжелый труд, но прежде всего – поразившие ее условия жизни народа, его страдания, социальная несправедливость. Э. Войнич, переживая за судьбу политзаключенного В. Караулова, мужа своей подруги Пашеты Карауловой, носила передачи в тюрьму, помогала подруге оказывать медицинскую помощь крестьянам. Для Э. Войнич российский период ее жизни стал одним из самых тяжелых, привел к глубокой депрессии и породил новые вопросы, на которые она не могла найти ответы.
Доказательства вышеизложенных предположений находим в творчестве Э. Войнич. Впечатления от пребывания в России отразились в ее романе «Оливия Лэтам» (1904 г.). Повествование изобилует описанием страданий как всего народа, так и отдельно взятых семей и людей; рассказывается о нищете, болезнях, моральном разложении в разных слоях населения, ужасающих условиях содержания политических заключенных. Но основное – подробное описание переживаний молодой англичанки, главной героини, вызванных знакомством с реалиями жизни в России. Оливия Лэтам, подобно самой Э. Войнич, возвращается из России в состоянии крайнего нервного истощения и депрессии. Э. Войнич пишет о героине романа, делясь и своими переживаниями: «… до конца ее дней ад будет представляться ей в виде лабиринта побеленных коридоров, ложных указаний и улыбающихся лиц», имея ввиду картины, знакомые каждой женщине, пытающейся узнать о судьбе политического заключенного [4, с. 464]. Говоря о жизни в России XIX века, Э. Войнич пишет: «С усмешкой он [Карол] вспомнил все небылицы о загробном аде, которые придумывают фанатики-богословы. Гроша медного не стоят их выдумки в сравнении с тем, что приходится терпеть здесь, на земле, да при этом еще и молчать» [4, с. 498]. Описывая страдания узников, автор несколько раз повторяет, что над Петербургом звучат христианские гимны. Когда Оливия впадает в отчаяние, звучит гимн «Коль славен наш Господь в Сионе!», воспринимаемый ею как издевательство [4, с. 465].
Тема религии – одна из ведущих во всем творчестве Э. Войнич. В романе «Прерванная дружба» (1910 г.) снова находим тему отношений человека и Бога. Роман «Сними обувь твою» (1945 г.) имеет названием фразу из Ветхого Завета (Исход 3:5), в самом же тексте присутствуют как цитаты из Библии, так и библейские аллюзии. Наиболее же ярко тема религии освящается в романе «Овод». Произведение изобилует библейскими цитатами, аллюзиями, упоминаниями Евангельских героев, обращениями к Евангельским притчам, рассуждениями на тему христианства. Религиозное переплетается в нём с революционным, национально-освободительная борьба – с борьбой за свободу духовную. В романе осуществляется своеобразный поиск нового Символа веры, в личной необходимости которого убеждаются главные герои. Молодой Артур, студент, изучающий философию, решает посвятить всю свою жизнь борьбе за освобождение Италии от иноземных захватчиков и вступает в тайную революционную партию «Молодая Италия», девиз которой – «Во имя Бога и народа, ныне и во веки веков!». Он глубоко убежден, что Бог поможет угнетенному народу, и страдает от краха своих иллюзий, видя, что официальная религия выступает на стороне угнетателей. Пройдя через ряд тяжелейших испытаний, герой, теперь уже Феличе Реварес, или Овод, стоит совсем на иных позициях. Он высмеивает церковь в разоблачающих памфлетах и отказывается от каких бы то ни было сделок с ее служителями, даже если они являются единственной возможностью спасти ему жизнь. С необходимостью пересмотреть свои взгляды и убеждения сталкивает Э. Войнич и кардинала Монтанелли, заставляя его выбирать между единственным и горячо любимым сыном и церковью, делу служения которой он посвятил всего себя.
В советской литературной критике было принято утверждать, что роман Э. Войнич «Овод» – одно из сильнейших в мировой литературе антицерковных, атеистических произведений. Но отожествление критики церкви (в данном случае католической и протестантской) с отрицанием Бога кажется нам некорректным. Как уже отмечалось, еще в период увлеченности идеями Ф. де Ламеннэ писательница научилась разделять понятия «Бог» и «церковь», понимая под последней людей, относящих себя к той или иной религиозной группе. Поэтому можно утверждать: в «Оводе» писательница выступила с критикой отдельных христианских течений, а не христианства как учения.
В поисках возможности опубликовать «Овод» в России Э. Войнич вела переписку с Н. Минским (Виленкиным), русским поэтом, начинавшим как представитель народнической литературы. В ответ на письмо, в котором Н. Минский выразил свое мнение о романе, она пишет: «Одна большая [американская] газета предостерегает читателей, что страницы его «наполнены кощунством и богохульством». Вам, континентальному человеку, он делает диаметрально противуположное впечатление – религиозной тенденции. Знаете, это очень интересно» [5]. Как видим, с самого момента появления на свет роман стал предметом полемики, вызывая у читателей противоположные ассоциации и мнения.
Узнав, что русский перевод «Овода» предполагалось опубликовать в журнале «Мир Божий», Э. Войнич высказала опасение, не является ли данный орган клерикальным, и сообщила, что отказалась бы поместить своё произведение в клерикальном журнале, даже если бы последний и согласился напечатать его [6]. Эту часть письма к Н. Минскому советские исследователи использовали как доказательство, что Э. Войнич придавала огромное значение антицерковной стороне своего романа. Однако скорее всего её нежелания публиковать роман в клерикальном журнале имеет другие причины. Во-первых, нельзя исключать, что Э. Войнич боялась, что двойная цензура (строгая цензура России XIX века и цензура редакции журнала религиозной направленности) приведет к сокращению книги за счет вырезания отдельных мест. Из личного опыта пребывания в России, сотрудничества с украинскими и русскими подпольщиками писательница знала, насколько мощна российская цензура. Во-вторых, она могла опасаться, что у религиозной аудитории роман не будет иметь успеха. И наконец, если бы Э. Войнич, как утверждают советские критики, хотела вести пропаганду против религии, то логично было бы публиковать роман именно в религиозном журнале, чтобы иметь выход на аудиторию, которую необходимо переубеждать.
Крайняя скудность материалов делает невозможным восстановление картины духовно-религиозной жизни Э. Войнич после опубликования романа «Овод» в России (1898 г.), но известно, что она сама выражала несогласие с интерпретацией ее произведений как антирелигиозной литературы. В письме к Е. Таратута от 30 мая 1957 г. она писала: «Религия умерла», – пишете вы. Конечно, я уважаю ваше право придерживаться этого мнения, но я не хотела, чтоб кто бы то ни было подумал, что я разделяю этот взгляд, так как я не думаю, что религия умерла. Поэтому, при всем уважении к вам, я должна внести ясность в этот существеннейший вопрос, в случае, если вы неверно меня поняли. Я считаю, что насущной потребностью человеческой души является какая-либо вера. В юности я была одно время неистовой атеисткой, да иначе я не могла бы написать «Овод», но, с другой стороны, я не могла бы написать его, если бы уже тогда не начала расставаться с этими воззрениями. Большую половину моей жизни я была – насколько я могу подобрать определение – своего рода пантеисткой» [Цит. по: 7, с. 252].
Религиозные мотивы прослеживаются не только в литературном творчестве Э. Войнич, но и в оратории «Вавилон» (закончена в 1948 г.), сочинение которой она считала самым значительным из всего созданного ею. Оратория посвящена свержению самодержавия в России, слова для этого музыкального произведения взяты из «Апокалипсиса».
Итак, результаты предложенного исследования позволяют сделать следующие выводы:
– Религиозные искания Э. Войнич и их отражение в творчестве писательницы являются одним из неизученных аспектов ее жизни и литературного наследия. Реконструкция картины религиозно-духовной жизни Э. Войнич – необходимое условие для глубокого понимания ее творчества, поскольку интерес к вопросам религии определил выбор тематики ее произведений.
– Отношение Э. Войнич к Богу менялось в разные периоды ее жизни, но всегда носило глубокий и эмоциональный характер. Писательница переживала духовные кризисы, в определенный период своей жизни увлекалась атеистическими взглядами, но в целом оставалась глубоко религиозным человеком.
– На ее религиозные взгляды оказал влияние целый ряд факторов, среди которых наиболее значимые – воспитание в семье и школе; полученные в детстве психологические травмы; слабое здоровье и склонность к депрессивным состояниям; ряд событий, пережитых ею во время пребывания в России в 1887-1889 гг.
– Писательница отличалась широким кругозором в вопросах религии. Она была хорошо знакома с основными течениями религиозной жизни Европы XIX в. – католицизмом, протестантизмом, православием.
– Интерпретация произведений Э. Войнич как антирелигиозной литературы является ошибочной. В них тема религии проходит красной нитью и отображает духовные искания писательницы.
– В своих произведениях Э. Войнич выступает против искажения Евангельского учения и злоупотребления церковной властью, а в романе «Овод» поднимает вопрос о месте и роли церкви в условиях борьбы широких масс за национальную свободу и социальную справедливость.

Профессиональное становление Этель Войнич как литератора

SSM — Mon, 05 Sep 2011 10:36:56 +0000

Жизненный и творческий путь Э. Войнич остаются малоизученной темой, хотя в последнее время наблюдается возрождение интереса к отдельным аспектам творчества английской писательницы. Так, Н. Боровская исследует духовно-религиозные мотивы романа «Овод»; Т. Сергеева с помощью современного исследовательского подхода пытается выяснить причину исключительной читательской любви к роману «Овод» в России; Н. Игнатьева исследует модальные средства в языке романа «Овод» в текстообразующем и переводческом аспектах; Т. Дудина изучает приемы изобразительного искусства в романе «Овод» и др.
Наше исследование посвящено становлению Э. Войнич как литератора и имеет целью выявить факторы, оказавшие наибольшее влияние на развитие и реализацию ее литературно-художественного таланта.
В рамках проведенного комплексного исследования удалось проанализировать такие факторы как: особенности семейного воспитания Э. Войнич, обстоятельства и характер полученного ею образования, выявленные в течении жизни способности и увлечения, географию мест проживания и поездок, круг знакомств и характер общения с ними, влияние оказанное на неё европейской культурой вообще, и русской, украинской и польской культурами в частности, эволюция взглядов по отношению к религии, революции и «женскому вопросу», вовлеченность в общественно-политическую и литературно-художественную жизнь эпохи, роль переводческих практик в развитии собственного литераторского стиля и другие обстоятельства жизни и творчества известной британской писательницы Э. Войнич.
Материалы данного исследования позволяют сделать следующие выводы:
– Широкой эрудицией, раскрытием своих способностей Э. Войнич обязана прежде всего нестандартному для Викторианской эпохи стилю воспитания в семье Буль (девичья фамилия Э. Войнич). На формирование ее взглядов, как и на развитие ее эстетического вкуса оказали влияние настольные в семье книги – Библия, произведения В. Шекспира, Дж. Мильтона, П. Шелли, В. Блейка, биография и произведения итальянского революционера Дж. Мадзини, а позже работы христианского утописта Ф. де Ламенне.
– Немалую роль в формировании мировоззрения Э. Войнич сыграл интерес к научному наследию ее отца – Дж. Буля, знаменитого математика и логика [2:55]. Он приобрел известность как автор своеобразной системы кодирования, применимой к любым объектам. Интерес к кодированию и декодированию стал одним из главных увлечений Э. Войнич, реализуемых в сфере литературных переводов, писательства и историко-архивных исследований.
– Большое влияние на Э. Войнич оказало знакомство с русской и украинской литературой. Еще в годы учебы в Берлинской Королевской консерватории (1882-1885) она прослушала в университете курс лекций по славяноведению, и зародившийся интерес к своеобразной культуре славянских народов она пронесла через всю жизнь. Э. Войнич занималась популяризацией русской и украинской литературы и переводила на английский язык произведения Т. Шевченко, М. Лермонтова, Н. Гоголя, Ф. Достоевского и др. [3:288].
– Поворотным моментом в жизни Э. Войнич стало знакомство с революционером, писателем и публицистом С. Степняком-Кравчинским: под его руководством она изучает русский и украинский языки, знакомится с русской и украинской литературой, узнает о подпольной революционной работе в России, входит в круг русских, украинских, польских подпольщиков. Взаимоотношения Э. Войнич и С. Степняка-Кравчинского базировались на тесном сотрудничестве в профессиональной (издательской, переводческой, литературной) деятельности. Именно С. Степняк-Кравчинский ощутил в Э. Войнич писательский талант и убедил ее заняться литературной деятельностью [1:7].
– Апелляция к христианству, присущая творчеству С. Степняка-Кравчинского, наложилась на религиозные искания Э. Войнич, что нашло отражение в ее творчестве, в котором религия занимает неотъемлемую, если не центральную, часть. Произведения Э. Войнич не носят антирелигиозного характера, как было принято считать в советской литературной критике. В них писательница выступает против искажения Евангельского учения и злоупотребления церковной властью, а в романе «Овод» поднимает вопрос о месте и роли церкви в условиях борьбы широких масс за национальную свободу и социальную справедливость.
– Роль С. Степняка-Кравчинского в создании романа «Овод» не ограничивалась консультированием Э. Войнич по вопросам особенностей подпольной работы, национально-освободительной борьбы, литературного стиля и т.д., ему принадлежала сама идея произведения. Он не только помог начинающей писательнице создать первое крупное произведение, но в некотором роде использовал ее талант для реализации собственного замысла.
– Значительное влияние на эволюцию взглядов Э. Войнич оказало общение с русскими, украинскими и польскими революционерами. Сотрудничество и общение с украинскими и польскими патриотами укрепило убежденность Э. Войнич в ценности национальной независимости, познакомило с реалиями национально-освободительной борьбы. Она внесла свой посильный вклад в борьбу украинского народа за национальную независимость – не раз бывала в Галичине, сотрудничала с Н. Павлыком, И. Франко и другими видными украинскими деятелями, принимала участие в переправке нелегальной революционной литературы. Написание «Овода» стало возможным лишь благодаря опыту, приобретенному ею в Восточной Европе.
– Наблюдая последние годы жизни С. Степняка-Кравчинского, тяжело переживая его разочарования и гибель, Э. Войнич пришла к выводу о бесплодности революционной борьбы. После гибели С. Степняка-Кравчинского она не создала ни одного произведения революционного характера, перестала принимать участие в подпольной работе, что стало одной из причин того, что в течение более пятидесяти лет в СССР, где роман «Овод» использовался в пропагандисткой работе и пользовался невероятной популярностью, информация об Э. Войнич для широкого читателя практически отсутствовала.
– Среди тем, проходящих через все романы Э. Войнич, наиболее значимыми являются отстаивание национальной независимости, религиозные мотивы, свобода личности. Однако постепенно интерес писательницы переносится с социальных и политических проблем на внутренний мир отдельно взятого человека.
– Переводческая деятельность, изучение иностранных культур, путешествия в Россию, Италию, Францию, Германию не только расширили кругозор Э. Войнич и обогатили ее жизненный опыт, но и подготовили почву для ее литературного творчества. Произведения Э. Войнич отличаются тонким психологизмом. В них присутствуют автобиографические мотивы, находят отражение опыт общения с представителями разных народов, богатый и разнообразный личный опыт писательницы.
– Проведенный анализ биографии писательницы позволил нам обозначить следующие этапы становления Э. Войнич как литератора: 1. Первые пробы пера (1882-1885) – написание рассказов «В немецком концертном зале» и «Зимняя грёза», которые сама автор оценивала как неудачные. 2. Редакторская работа в журнале «Свободная Россия» (с начала 1890 г.) и Фонде русской прессы (с 1891 г.). 3. Переводческая деятельность – переводы классических произведений российских и украинских авторов, украинских народных песен, политических статей и др. (с 1893 г.). 4. Создание романов (с 1889 г., когда начался сбор материалов для написания романа «Овод»).
– Данное деление на этапы является крайне условным, поскольку четкое размежевание их во времени невозможно. Так, работая в редакции «Свободной России» и Фонде русской прессы, Э. Войнич уже начала подготовительную работу над первым романом; позже она совмещала написание романов и переводческую деятельность. Однако обозначенные этапы позволяют увидеть направление профессионального развития Э. Войнич: от осознания потребности писать через приобретение опыта в редакторской работе и переводах к созданию самостоятельных произведений.

Вплив роману Е. Войнич «Овід» на творчість М. Островського

SSM — Fri, 09 Sep 2011 17:56:17 +0000

Ім’я М. Островського (1904 – 1936), всесвітньовідомого письменника, чиє життя тісно переплелося із долею Поділля, вже довгі роки служить символом мужньої боротьби людини зі смертельними недугами та складними життєвими обставинами. Про це, зокрема, красномовно свідчить експозиція літературних і художніх творів авторів з обмеженими фізичними можливостями, розміщена в музеї М. Островського в м. Шепетівці. Не випадково за підсумками конкурсу «Видатні подоляни», проведеного газетою «Проскурів» (друкованим органом Хмельницької міської ради і Хмельницького міськвиконкому) в 2008 р. з нагоди сімнадцятої річниці проголошення незалежності України, М. Островський посів третє місце, поступившись лише У. Кармалюку та К. Острозькому, але випередивши по популярності серед хмельничан таких відомих літераторів, як І. Огієнко, М. Бажан та Л. Глібов [1].
Незважаючи на неймовірну популярність М. Островського, його творчість донині залишається недостатньо вивченою. У свій час її дослідженням займалися С. Трегуб, Д. Юфєрєв, Л. Тімофєєв, А. Лазарєва, О. Чаковський, А. Караваєва, В. Боягузов та ін., однак більшість праць цих авторів страждають певними ідеологічними штампами, притаманними суспільній науці радянського періоду.
Новизна нашого дослідження полягає в тім, що воно має за мету виявити роль образа Овода, головного героя однойменного роману Е. Войнич, в житті М. Островського, у формуванні його особистості та його становленні як літератора, що раніше ніким не вивчалось.
Слід зазначити, що, не дивлячись на світову популярність головного добутку Е. Войнич – роману «Овід», літературних джерел, присвячених письменниці, украй мало, причому більшість матеріалів українських та російських авторів представляють дані, почерпнуті з робіт провідного дослідника життя і творчості англійської письменниці Є. Таратута. В радянський період життя і творчість Е. Войнич досліджували І. Нусінов, Я. Кірпічєв, С. Марвич, Т. Шумакова, Є. Петров, В. Полєк, Н. Трапєзнікова, Н. Курдюмов, Л. Потьомкіна. Останнім часом інтерес до творчості Е. Войнич почали виявляти переважно російські вчені, серед яких – Н. Боровська, Н. Ігнатьєва, Т. Дудіна, О. Прокоф’єва та інші. Наукові розвідки цих авторів переважно зосереджені на виявленні художніх особливостей творів англійської письменниці, при цьому значно менше уваги приділяється аналізу змістовного аспекту її творів.
Надзвичайно цікаво, що життя, творча і суспільна діяльність авторки твору, що вплинув на все життя М. Островського, видатної британської письменниці, перекладача, композитора Е. Войнич (1864 – 1960) найтіснішим чином пов’язані з Україною. Вона багато років присвятила популяризації української літератури та культури в англомовному світі. Саме завдяки її перекладам англійський читач познайомився із творчістю Т. Шевченка, М. Гоголя, М. Короленка, українськими народними піснями [10, с. 550-551]. Як відзначає В. Козаченко, один із українських письменників, що відвідали Е. Войнич у 1957 р., вона могла читати літературу українською мовою навіть у віці дев’яноста трьох років [3, с. 270-272]. Е. Войнич зробила свій внесок і у боротьбу українського народу за національну незалежність – не раз бувала в Галичині, співпрацювала з М. Павликом, І. Франком та іншими видатними українськими діячами, брала участь у переправленні нелегальної революційної літератури [11, с. 373].
М. Островський, проте, не володів даними фактами, оскільки біографія Е. Войнич довгий час залишалась невідомою для масового читача. Не знав він і того, що при написанні роману «Овід» письменниця використала свої спостереження, а також особистий досвід участі в підпільній революційній роботі. Обравши за матеріал для роману боротьбу італійського народу проти австрійських загарбників, свій добуток вона адресувала всім народам, що перебували у залежному положенні, насамперед – українському й польському. Е. Войнич виражає в романі свої погляди на методи революційної боротьби. Вона не вірить у дієвість дипломатичних компромісів і помірних реформ, як не вірить і у сподівання на надприродні сили. Тільки рішучість і активність самого народу під керівництвом неординарних, досвідчених, харизматичних лідерів можуть привести до досягнення бажаної мети. Письменниця наголошує: у боротьбі за незалежність неможливо уникнути жертв, не можна обійтися без використання радикальних методів, у тому числі терору й збройних виступів. Підготовкою народу до активних виступів повинна стати добре організована агітація, уміле використання друкованого слова. Однак правильно обрані методи боротьби і ретельно організована агітація є лише частиною успіху. Ключовим фактором повинна стати особистість революційного лідера, у якості якого в романі виступає Овід.
Роман здобув величезну популярність в Росії початку XX ст., що, на думку академіка І. Майського, пояснюється «… по-перше, моментом, коли він з’явився на російській мові; то була епоха, що передувала 1905 року; вся суспільна атмосфера Росії була напружена передреволюційними настроями…; По-друге, популярність «Овода» випливала із художньої цінності цього твору… Революціонери зображені в ньому не як голі схеми, а як живі люди…» [Цит. за: 8, с. 220]. Хоча роман Е. Войнич присвячений боротьбі національно-визвольного, а не соціального, класового характеру, добуток придбав неймовірну популярність серед більшовиків і широко використовувався у якості пропагандистко-виховного засобу.
Цей роман став для М. Островського настільною книгою на все життя, а його головний герой – ідеалом борця і прикладом мужньої та волелюбної особистості [9, с. 195]. У значній мірі саме під його впливом формувався світогляд майбутнього письменника, його характер.
Насамперед, завдяки йому майбутній письменник перейнявся ідеєю протесту проти гнобителів народу, боротьба з якими стала сенсом і метою його життя [7, с. 2]. Не тільки романтичний ореол героя приваблював М. Островського: у різні періоди життя письменника відкривалися нові подібності між ними. Йому були близькі та зрозумілі приниження, пережиті Артуром у Латинській Америці, коли йому доводилося прислужувати п’яним матросам заради скромного заробітку, оскільки в підлітковому віці М. Островський змушений був працювати кубівником у привокзальному буфеті на станції Шепетівка. Його ріднить із Оводом і ставлення до служителів церкви: в 1916 р. М. Островський був виключений зі школи на вимогу вчителя закону Божого [5, с. 218].
Як Артур замолоду належав до таємної організації «Молода Італія», так і М. Островський з 1918 р. виконував доручення підпільної організації більшовиків. Як і Овід, М. Островський брав участь у бойових діях і був важко поранений: із серпня 1919 р. по червень 1920 р. та у серпні 1920 р. він боровся в складі Червоної Армії, одержав важке поранення в бою під Львовом. Як і Овід, М. Островський більшу частину свого короткого життя мужньо переносив страшенні болі, викликані рядом важких захворювань.
Ми припускаємо, що образ Овода надихнув його й на написання роману «Як гартувалася сталь», а приступаючи до написання роману, М. Островський як автор-початківець, що не мав літературного досвіду, за зразок узяв роман Е. Войнич. Про це, зокрема, свідчить схожість ряду ситуацій, описаних в обох творах. Наприклад, Е. Войнич говорить про ревнощі, що переживає юний Артур, коли комітет «Молодої Італії» довіряє важливе доручення не йому, а його товаришеві по організації Боллі [2, с. 48-49].
Про Павку Корчагіна М. Островський пише: «… це Корчагін і Жаркий. Вони друзі. Однак між ними не згасають приховані ревнощі. Раніше Корчагін був у мене першим розвідником. Тепер у нього дуже небезпечний конкурент» [6, с. 149]. Як і Овід, Корчагін у юному віці перебуває між життям і смертю – після поранення. Він так само, як і Овід, стоїчно переносить нестерпні болі: «Зазвичай в цих випадках багато стогонів і капризів. Цей же мовчить і, коли змазують йодом рану, натягується, як струна. Часто непритомніє, але взагалі за весь період жодного стогону. Уже всі знають: якщо Корчагін стогне, виходить, знепритомнів… Я знаю, чому він не стогнав і взагалі не стогне. На моє запитання він відповів: «Читайте роман «Овід», тоді довідаєтесь» [6, с. 168-169].
Навіть своє особисте життя Корчагін намагається будувати, наслідуючи Овода. Він зізнається Риті Устинович: «… я почуття до тебе зустрів за «Оводом»… Я за цей образ революціонера, для якого особисте ніщо в порівнянні із загальним» [6, с. 318].
Внутрішній зв’язок між романами «Овід» і «Як гартувалася сталь», поки ще не будучи вивченим, відчувається читачами, а образи Овода й Корчагіна часто ставляться в один ряд: «…Корчагін – Овід – образи, у яких персоніфікована ідея самопожертви, боротьби за ідеали добра і правди» [4, с. 13].
Отже, вищесказане дозволяє зробити наступні висновки і припущення:
– Роман Е. Войнич «Овід» виступив одним із найпотужніших факторів, що вплинули на формування особистості М. Островського, його характеру і світогляду. Образ Овода протягом всього життя М. Островського був для нього прикладом мужності, волі й відданості ідеї. Захоплення своїм ідеалом письменник висловив і на сторінках роману «Як гартувалася сталь».
– У життєвому шляху М. Островського і Овода простежуються певні подібності, що дозволили М. Островському відчувати внутрішнє споріднення з цим літературним персонажем.
– Е. Войнич певним чином вплинула на формування М. Островського і як письменника: як літератор-початківець під час написання свого роману «Як гартувалася сталь» у якості літературного зразку М. Островський використав певні сюжетні лінії роману «Овід».
Тема впливу Е. Войнич на формування особистості М. Островського, на його становлення як літератора і зокрема на написання роману «Як гартувалася сталь» у подальшому вимагає глибокого дослідження – зіставлення текстів романів «Овід» і «Як гартувалася сталь» з точки зору ідеї, сюжету, характеристик персонажів, стилістичних особливостей.

Сюжетно-змiстовна паралель «Овід – Христос» як засiб теологiзацiї революційних поглядів Етель Войнич

SSM — Sun, 11 Sep 2011 17:45:34 +0000

З Україною найтіснішим чином пов’язана літературна і суспільна діяльність видатної британської письменниці Е. Войнич, яка зробила вагомий внесок у популяризацію української культури в англомовному світі [8, 550-551]. У той же час біографія та творчість авторки всесвітньовідомого роману «Овід» залишаються майже недослідженими. Останнім часом інтерес до творчості Е. Войнич почали виявляти переважно російські вчені, серед яких Н. Ігнатьєва, Т. Дудіна, О. Прокоф’єва та ін. Наукові розвідки цих авторів переважно зосереджені на виявленні художніх особливостей творів письменниці, при цьому значно менша увага приділяється аналізу їх змістовного аспекту. Розглядом релігійно-міфологічних основ створення образу Овода займаються Н. Боровська, яка, стоячи на суто релігійних позиціях, вважає роман «Овід» своєрідним зверненням Бога до самої Е. Войнич [1], і О. Міронов, який вивчає архетипічний сюжет «учитель – учень» в романах «Овід» Е. Войнич та «Дев’яносто третій рік» В. Гюго [5].
Новизна нашого дослідження полягає в спробі дослідити паралель «Овід – Христос» в романі «Овід» та виявити засоби її побудови і її роль у вираженні революційних поглядів автора. Хоча присутність даної паралелі у романі очевидна, повноцінних досліджень на цю тему раніше не проводилося. Отже, завдання статті – з’ясувати: 1) за рахунок яких засобів Е. Войнич досягає асоціації Овода із Христом; 2) у чому полягає мета даної паралелі; 3) який характер (протиставлення чи ототожнення) носить зіставлення Овода й Христа згідно задуму Е. Войнич.
У середині-кінці XIX ст. у європейській художній літературі, як і в роботах історичного й філософського характеру, спостерігаються спроби модернізації християнського вчення відповідно до потреб сучасного моменту. Вивчаючи історію християнства для створення нової ідеології, дослідники дійшли висновку, що ранішнє християнство було вкрай революційним стосовно існуючих суспільних відносин. К. Каутський наголошує на бунтарському дусі первісного християнства: «Починаючи із другого століття в християнстві переважала пасивна покора. Зовсім інший настрій панував серед іудеїв попереднього сторіччя… можна наперед уже припустити, що християнство спочатку відрізнялося агресивним характером» [4, 338-339]. О. Бєлєцький відзначав такий напрямок еволюції трактування образу Христа в демократичній літературі даного періоду: від Христа як попередника й проповідника утопічного соціалізму – до Христа-революціонера, мученика за ідею – і до Христа, що скомпрометував себе ідеєю непротивлення злу [7, 224]. Серед авторів, що використали «очищений» або «оновлений» образ Христа для стимулювання суспільних перетворень найвідомішими є Ф. Достоєвський, С. Степняк-Кравчинський, Л. Українка, І. Франко, М. Мінський, з творами яких Е. Войнич була добре знайома.
Основою побудови її роману «Овід» виступає напівприхована паралель «Овід – Христос», першою вказівкою на яку є епіграф до твору. В ході дослідження, що включає глибокий аналіз тексту роману і зіставлення його з біблійними текстами, ми дійшли висновку, що Е. Войнич використала три категорії «вказівок» на Овода як на подобу Христа: 1. Свідчення автора (збіг фактів біографій Овода й Христа); 2. Свідчення Овода про себе (порівняння Рівареса самого себе із Христом); 3. Свідчення Монтанеллі (насамперед – промова кардинала в Храмі, описана в частині 3, главі 8).
Асоціації із Христом Е. Войнич досягає насамперед за допомогою введення в біографію Овода фактів, властивих життєвому шляху Ісуса. Деякі з них збігаються повністю, інші асимільовані до соціально-культурної обстановки Італії середини XIX ст.
Біблія приписує зачаття Ісуса Святому Духу, однак лише вкрай обмежена кількість людей знали цю таємницю, для сторонніх же батьком Ісуса завжди був Йосиф, чоловік Марії. Головний герой роману Е. Войнич Артур для всіх, крім членів родини, посвячених у таємницю обставин його народження, був сином англійського судновласника Бертона, хоча його біологічним батьком був Лоренцо Монтанеллі. Згаданий факт розбіжності біологічних і юридичних батьків Овода й Христа здається, на перший погляд, незначним, однак він складає першу ланку ланцюжка асоціацій Овода із Христом.
Євангелія містять украй мало інформації про дитячі роки Христа, згадується лише про одну подію, що відбулась в період між дитинством Ісуса й початком його служіння. В Євангелії від Луки 2:41-50 розповідається про відвідування Храму дванадцятирічним Ісусом, тут же присутнє його висловлення про те, що саме в Храмі він перебуває в присутності свого батька. У романі «Овід» також дитинство головного героя описано лише скупими штрихами, але в цьому ж віці, у дванадцять років, відбувається знайомство Артура з Монтанеллі. Окремо взятий, цей факт не дає підґрунтя для висновків, однак його не можна не враховувати при спробі дослідження біографічної подібності Овода й Христа.
Наступним збігом є арешт Артура в ніч на Страсну п’ятницю. У Євангелічних текстах Христос після арешту перетерпів катування, знущання й смерть. Для героя роману Страсна п’ятниця стала початком багаторічних випробувань, а цей день – останнім днем життя колишнього, наївного, глибоко віруючого Артура Бертона. Хоча, на відміну від Христа, наслідком арешту для героя роману не стала смерть фізична, саме він став першим із подій, що привели до духовної смерті Артура Бертона й появи Феліче Рівареса.
Святе Письмо в його канонічному складі нічого не повідомляє про життя Ісуса від дванадцяти років і до початку його служіння, що давало можливість авторам численних апокрифічних текстів приписувати йому різні варіанти біографій. Описана в другій частині роману поява у Флоренції Феліче Рівареса також викликала масу здогадів, найрізноманітніших слухів і версій про його походження й біографію. Е. Войнич надала право своїм персонажам лише здогадуватись про те, ким насправді був Овід, і вірити в нього винятково на підставі його вчинків, не маючи повної інформації, чим також досягла подібності з Євангелічними текстами.
Своє вчення Христос доносив до народу головним чином за допомогою притч – коротких повчальних історій, у яких складні духовні поняття презентуються в яскравій і доступній для більшості формі. Овід представлений у другій частині роману як відомий у Європі фейлетоніст і сатирик. Е. Войнич вводить у текст роману (частина 2, глава 5) навіть переказ одного з його памфлетів – «Таємниця благовіщення», у якому Тоскана представлена в образі Діви Марії, а Монтанеллі – в образі ангела. Використання притч у якості пропагандно-виховного засобу є однією з найбільш яскравих подібностей між Оводом і Христом.
Ще однією аналогією між Оводом і Христом є їхнє ставлення до своїх однодумців і соратників: духовне споріднення обидва ставлять набагато вище за кровне. У Євангелії від Марка 3:33-35 говориться: «І відповідав їм: хто матір Моя й брати Мої? І оглянувши сидячих навколо Себе, каже: от матір Моя й брати Мої; Тому що, хто буде виконувати волю Божу, той Мені брат і сестра й матір». Подібне ставлення Овода до товаришів по національно-визвольній боротьбі яскраво виражено в побудові його взаємин з Монтанеллі: гаряче люблячи батька, Ріварес не може прийняти останнього, поки той не розділить його політичних ідей. Показові із цього погляду і його взаємини із Зітой. Він відстороняє її від себе в моменти випробувань, віддаючи перевагу товариству ледве знайомих однодумців спілкуванню з не поділяючою його поглядів близькою жінкою.
Роздратована їх сміливістю поглядів і зухвалою манерою спілкування, влада оголосила як Христа, так і Овода породженням диявола. У Євангелії від Марка 3:22, 30 говориться: «А книжники, що прийшли з Єрусалима, говорили, що Він має в Собі вєєльзевула й що виганяє бісів силою бесівського князя… говорили: у Ньому нечистий дух». Овід не раз у романі йменується ворогами «кульгавим дияволом», «дияволом», «хитрим, як диявол» за свою невловимість, розум і хитрість і майже магічний вплив на оточуючих.
Не випадково Е. Войнич вводить у твір і сцену, у якій Овід переймається співчуттям і ніжністю до побитого злиденного хлопчика (частина 2, глава 6). Не приймаючи будь-яких проявів неохайності, у тому числі й викликаних бідністю, Овід, не замислюючись, бере дитину на руки, притискає до себе, відносить у свою розкішну квартиру, саморуч знімає з нього лахміття, перев’язує рани. Ця сцена введена в роман як яскрава паралель із Христом, який проявляв особливе ставлення до дітей і закликав дорослих брати з них приклад.
Ще одна подібність між Оводом і Христом полягає в тім, що, маючи певну програму революційних дій, обидва основний упор робили на пропаганду не свого вчення, а своєї особистості. В Євангелії від Іоанна 14:6 Ісус говорить про себе: «Я є шлях і істина і життя; ніхто не приходить до Батька, як тільки через Мене». Овід же у свою чергу позиціонує себе як надособистість, уважає гідним себе конкурентом тільки Бога, але не згодний ділити свій вплив навіть із ним. Дивним чином висловлення Е. Ренана про Христа підходить Оводу: «…Ісус аж ніяк не був теологом, або філософом, що володів більш-менш розробленою системою. Щоб стати послідовником Ісуса,.. потрібно було одне: прив’язатися до нього, полюбити його… В Ісуса не було ні догматів, ні системи; у нього була тверда особиста рішучість, що, будучи сильніше всякої іншої штучної волі, і понині ще управляє долями людства» [6, 96]. У свою чергу Оводу Є. Гєнієва дає наступну характеристику: «Фігура виняткова, зразковий романтичний герой, Овід діє у вкрай суворих обставинах, які завжди переборює завдяки неординарності своєї особистості» [3, 372].
І Христос, і Овід жадають від своїх послідовників беззастережного і повного прийняття себе. У якості ціни за право йти за ними обидва призивають своїх учнів до зречення старого й загальноприйнятого. Нагорна проповідь Ісуса побудована на протиставленні традиційного розуміння Божих принципів та їхнього нового тлумачення. У романі ж найбільш яскраво заклик відмовитись від застарілого і помилкового звучить у наступних словах Овода, звернених до Монтанеллі: «Що у вас спільного із цим мертвим світом ідолів і священиків? Адже вони – порох минулих століть! Вони прогнили наскрізь, від них віє тліном! Йдімо від чумної зарази церкви – я поведу вас у світлий світ» [2, 232].
Ще однією яскравою аналогією із Христом є поведінка Овода на допитах. Безстрашність, гідність і відданість своїм принципам, викриття своїх суддів характеризують манеру обох триматися перед лицем обвинувачів. Полковник Феррарі в такий спосіб висловлює Монтанеллі свою думку про поведінку Овода на допитах: «Можна подумати, що офіцер, що веде допит, злочинець, а він – суддя» [2, 199].
Наступна подібність, одна з найбільш значних, між Оводом і Христом полягає в тім, що обидва знають про свою скору смерть. Овід, відправляючись у Романью для завершення підготовки збройного повстання, повідомляє Мартіні про те, що знає, що там на нього очікує смерть. Обидва, і Христос, і Овід, вирішили до кінця пройти обраний ними шлях, незважаючи на умовляння своїх послідовників не ризикувати життям.
Страти Христа й Овода відбулися напередодні релігійних свят. Ісус був арештований у ніч, коли євреї їли традиційно-ритуальну трапезу з нагоди свята Пасхи. Овід перебував у в’язниці в дні підготовки до католицького свята Тіла Господня. Не менш значимим є й той факт, що як Христа, так і Овода судили з порушенням закону, виправдовуючи це спробою уникнути заворушень у місті й, відповідно, гарантувати безпеку великої кількості людей, що зібралися в місті для прийняття участі у святах. Популярність обох була настільки високою, що влада розуміла – майже неминуче їхніми послідовниками будуть зроблені збройні спроби звільнити ув’язнених, що може перерости в масштабне заворушення.
Овід подібно Христу опинився в ситуації, коли рішення про його страту повинне було прийматися його батьком. Бог-Отець пожертвував життям свого власного сина заради порятунку всього людства. Долю Овода вирішував Монтанеллі, який вважав смерть сина необхідною жертвою заради забезпечення спокою і безпеки людей. Одна з найбільш очевидних подібностей між Оводом і Христом полягає у тім, що обидва були страчені у віці тридцяти трьох років.
Незадовго до смерті й Христос, і Овід пророкують події, що повинні відбутися незабаром після їхньої страти. Ісус говорить про те, що Єрусалим буде зруйнований, а на народ чекають суворі випробування. Овід же перед розстрілом передвіщає, що незабаром національно-визвольний рух в Італії набуде небувалого розмаху.
Обидва, Христос і Овід, залишають духовний заповіт своїм послідовникам. Ісус призиває своїх учнів любити один одного і залишатися відданими Богові. Духовний, або, скоріше, ідейний заповіт Овода знаходиться в листі, який він пише Джеммі в ніч перед розстрілом, – «триматися разом і разити ворогів».
Відповідно до Євангелія, Христос помер, воскрес і піднісся на небеса, а його справу продовжили на землі його найближчі учні – апостоли. Справа Овода також залишилась в руках його послідовників. В епілозі до роману говориться про те, що Джемма й Мартіні продовжують займатися підготовкою до збройного повстання, у необхідність якого вірив і заради якого загинув Овід.
Деякі зі згаданих фактів, узяті у відриві від інших, не здаються вагомими доказами нашої гіпотези, однак розглянуті в ряді інших, складаються в єдину задуману автором роману систему. Уже один тільки збіг даного ряду біографічних подій не залишає сумнівів у тім, що Е. Войнич навмисно ввела їх у добуток для того, щоб викликати в читача асоціацію між головним героєм роману й Ісусом Христом. Автор, однак, підсилює цей ефект і іншими засобами, а саме висловленнями самого Овода. Так, висловлення Рівареса «Добра сварка – сіль землі» [2, 130] – це перефразоване висловлення Христа з Нагорної проповіді. Будуючи фразу в манері Христа, він як би викладає своє вчення, відмінне від християнського, але не тільки здатне конкурувати з ним, але й навіть переважаюче його. Відправляючись у свою останню подорож, Ріварес пропонує Джеммі прийняти імпровізоване причастя, не хлібом і вином, як Ісус у ніч перед арештом зі своїми учнями, а вином і печивом. Цим учинком він знову вказує на подібність своєї місії з місією Христа, і вимовляючи євангельські «Прийміть, їжте; це є тіло моє» й «Це творіть в спогад про мене…», він говорить уже не про Христа, а про себе.
При першій зустрічі ув’язненого Рівареса з кардиналом Монтанеллі Овід вимовляє: «Не мир, але меч…» Як б-бачите, компанія в мене гарна. Втім, я обираю не меч, а пістолети» [2, 202]. У наступну зустріч батька й сина, у камері напередодні військово-польового суду над Оводом, він кидає Монтанеллі: «…я знову бачу на моєму місці лжемученика, того, хто був прицвяхований до хреста лише на шість годин, а потім воскрес із мертвих… мене розпинали рік за роком п’ять років, і я теж воскрес!» [2, 230]. Тепер уже прямо Овід заявляє про те, що не тільки вважає себе вправі займати місце, відведене раніше лише Христу, але й упевнений, що він гідніший за Ісуса. І, нарешті, перед розстрілом Овід говорить священикові, що закликав його покаятися перед смертю,: «Отже, в-ваше преподобіє думає, що, коли мене опустять туди, ви назавжди позбудетеся мене? Можливо, навіть на мою могилу покладуть зверху камінь, щоб перешкодити воскресінню «через три дні»? … Буду лежати сумирно, як миша, там, де мене покладуть. А все-таки ми пустимо в хід гармати!» [2, 235-236]. Тут Овід не тільки знову порівнює себе із Христом, але й натякає на те, що його вороги приписують йому надприродну силу, якою володів Ісус.
І нарешті, аналогія між Оводом і Христом знаходить практично очевидне вираження у висловленнях Монтанеллі. Восьма глава третьої частини роману містить опис галюцинацій, які кардинал переживає під час процесії з нагоди великого релігійного заходу – Свята Тіла Господня. Це заключна сцена роману (не враховуючи епілогу), і вона служить підтвердженням всіх тих здогадів і асоціацій, які протягом усього твору народжувалися в сприйнятті читача. Монтанеллі звертається до народу: «Ось тіло, віддане за вас. Дивіться, як воно ізранено й сочиться кров’ю, і все ще тріпотить у ньому життя, все ще б’ється воно в передсмертних муках! Візьміть же його, християни, і їжте!». Відрікаючись від Христа й обираючи сина, нехай і після його смерті, Монтанеллі не тільки як батько, але і як священнослужитель проголошує перемогу Овода. У контексті ж ідей, закладених у роман Е. Войнич, ця перемога набуває масштабного значення, оскільки є перемогою її євангелія над Євангелієм традиційним.
Усі розглянуті вище факти доводять присутність у романі «Овід» напівприхованої паралелі між Оводом і Ісусом Христом, що є основою побудови всього твору і веде до розуміння тих ідей, які прагнула донести до читача Е. Войнич. Письменниця найвищою цінністю проголошує національну незалежність. Обравши за матеріал для роману боротьбу італійського народу проти австрійських загарбників, своїм твором вона звертається до всіх народів, що перебувають у залежному становищі, насамперед – українського й польського. Е. Войнич не вірить у дієвість дипломатичних компромісів і помірних реформ, як не вірить і у покладання на надприродні сили. Тільки рішучість і активність самого народу під керівництвом неординарних, досвідчених, харизматичних лідерів можуть привести до досягнення бажаної мети. Письменниця акцентує – у боротьбі за незалежність неможливо уникнути жертв, не можна обійтися без використання радикальних методів, у тому числі терору і збройних виступів. Підготовкою народу до активних виступів повинна стати добре організована агітація, уміле використання друкованого слова. Однак правильно обрані методи боротьби і ретельно організована агітація є лише частиною успіху. Ключовим фактором повинна стати особистість революційного лідера, у якості якого в романі виступає Овід.
Е. Войнич опирається на розуміння того факту, що релігійні почуття народу є наймогутнішою рушійною силою, а тому необхідно використати їх, спрямувавши в потрібне русло. Вона пропонує не протиставляти революцію релігії, а використати в інтересах національно-визвольної боротьби як уроджене прагнення людини до поклоніння, так і ґрунт, підготовлений протягом багатьох століть християнством. Необхідно, вважає вона, щоб народ бачив у лідері визвольного руху те, що століттями християни бачать в Ісусі. Необхідно, щоб вони йшли за ним з тією ж ірраціональною вірою, з якою йдуть за Христом.
У своєму Євангелії від Етель вона створює образ Неохриста, перевага якого полягає в тому, що він за рядом характеристик для основної маси людей є зрозумілішим і ближчим, ніж засновник християнства. Секрет популярності Овода полягає не тільки в його мужності, сміливості, сталевій силі волі, відданості ідеї. На відміну від Христа, який завжди був і буде недосяжним ідеалом, Овід за більшістю своїх характеристик не відрізняється від основної маси людей. Як і Христос, він страждає, але на відміну від Ісуса, страждає не епізодично, а день у день протягом довгих років, подібно величезній масі інших людей. Як всі люди, він переживає те, що не переживав Христос, – жорстокі хвороби, каторжну працю, непевність у завтрашньому дні. На відміну від Христа, Овід має земні, знайомі всім людям бажання – комфорту і статку. На відміну від Христа, в нього є свої слабкості, а тому він здатний зрозуміти слабкості інших.
На відміну від Христа, Овід не безгрішний і не призиває своїх послідовників до безгрішного життя. Він не вимагає постійного самообмеження й самоконтролю, як Христос, не закликає до чистоти. На відміну від Христа, Овід має природні бажання, намагається будувати своє особисте життя й може зрозуміти знайомі всім страждання через негармонійні взаємини. На відміну від Христа, Овід зіштовхується, як і кожна людина, з незрозумілими йому самому почуттями й емоціями. На відміну від Христа, Овід реагує на все, що відбувається з ним, природним для більшості людей чином – відчуває гнів, ревнощі, бажання помсти. Він не святий, він земний: при порівнянні себе з Оводом у людини не виникає почуття неповноцінності чи провини, але при цьому вона бачить перед собою приклад для наслідування.
На відміну від Христа, Овід не закликає до всепрощення й смиренності, ворожим людській природі. Він вимагає відданості батьківщині й товаришам, в іншому ж залишає за кожною людиною право на вибір свого власного шляху. На відміну від достоїнств Христа, наділеного божественною природою, сила волі й мужність Овода є результатом його самовиховання, що викликає особливе захоплення ним. На відміну від Христа, який знав, що він воскресне, Овід іде на смерть без надії на продовження життя, що робить його подвиг ще більш значним. Христос був мучеником, а в Оводі з’єдналися два ідеали – віддавшого життя за ідею мученика і гарячого, зухвалого героя-борця. І нарешті, на відміну від Христа, який закликав до жертв заради життя майбутнього, і залишався байдужим до положення людей у житті земному, Овід веде за собою народ у боротьбі за те, що є актуальним для кожної людини вже сьогодні.
Отже, вищевикладені факти дозволяють зробити наступні висновки й припущення:
– Е. Войнич є одним з авторів, що підтримали тенденцію апеляції до раннього християнства й запозичення євангелічних сюжетів і персонажів у демократичній літературі XIX ст. При написанні роману «Овід» вона ґрунтувалася на досвіді видатних дослідників і літераторів, які робили спроби перегляду традиційних доктрин і модернізації християнського вчення відповідно до потреб сучасного моменту і використовували образ Христа для стимулювання суспільних перетворень.
– При написанні роману «Овід» Е. Войнич орієнтувалася на особливості православної культури, зокрема культ мучеництва й ідею страждання як шляхи до придбання особливих прав. У цьому проявляється один з можливих впливів на творчість Е. Войнич з боку творів Ф. Достоєвського.
– У романі «Овід» Е. Войнич виражає ідею про те, що християнство як релігія смиренності себе не виправдало, і на зміну Христу повинна прийти нова надособистість – людина, що володіє такою ж потужною харизмою, здатна повести за собою маси, але відмовляється від смирення і вдається до самих рішучих методів боротьби за свободу.
– У романі «Овід» присутня напівприхована паралель між Оводом і Ісусом Христом, яка є основою побудови всього твору й веде до розуміння закладених у ньому ідей. Е. Войнич вибудовує паралель «Овід – Христос» за допомогою трьох категорій засобів: 1. введення в біографію Овода фактів, властивих життєвому шляху Ісуса; 2. висловлень Овода про самого себе; 3. висловлень Монтанеллі про Овода.
– У романі «Овід» Е. Войнич презентує своє бачення вирішення питання про вибір методів боротьби за національну незалежність: 1) Тільки рішучість і активність народу під керівництвом неординарних, досвідчених, харизматичних лідерів можуть привести до досягнення бажаної мети; 2) У боротьбі за незалежність неможливо уникнути жертв, як неможливо обійтись без використання радикальних методів, у тому числі терору й збройних виступів; 3) Підготовкою народу до активних виступів повинна стати добре організована агітація, уміле використання друкованого слова; 4) Ключовим фактором у справі революційної боротьби повинна стати особистість лідера.
– Е. Войнич виступає за використання релігійних почуттів народу як могутньої рушійної сили. Письменниця пропонує не протиставляти революцію релігії, а використати в інтересах національно-визвольної боротьби як уроджене прагнення людини до поклоніння, так і ґрунт, підготовлений протягом багатьох століть християнством.

Історичні прототипи Овода: спроба реконструкцiї авторського задуму Е. Войнич

SSM — Fri, 16 Sep 2011 19:08:10 +0000