Детективний жанр у цілому можна віднести до того роду літератури, який довгий час залишався без уваги серйозної критики. Як часто буває, сама надзвичайна загальнодоступність, і популярність творів цього жанру серед читаючої публіки викликала в критиків сумнів в художніх якостях детективної літератури. Цій літературі не раз пророкували занепад, але щораз усе оберталося черговим відновленням жанру. У російській літературі детектив як жанр фактично був відсутній, не говорячи про його найбільш велике відгалуження, яке надалі відокремилось в інший повноцінний жанр – «шпигунський роман» а, отже, вітчизняне літературознавство й літературна критика не проявляли особливого інтересу до теорії й історії цієї «несерйозної» літературної галузі. У результаті пострадянська наука може пред’явити лише кілька значних робіт, які накопичились за минулі сто років і відділені друг від друга «порожніми» десятиліттями. Що стосується ідентифікації «шпигунського» детектива, надалі іменованого «шпигунським» романом, слід акцентувати увагу на недостатності розробки поставленої проблеми в західному літературознавстві, і, лише деякі критичні праці сучасних пострадянських дослідників можна віднести до робіт з визначення літературного статусу «шпигунського» роману.

Навряд чи буде правильним говорити про шпигунський роман не приймаючи до уваги детективний жанр, тому що на думку більшості літературознавців (Т. Кєстхєйі [1], А. Мазін, М. Хоста [10], П. Земляков, Д. Одинокова, В. Руднєв [6-8]) які тим або іншим способом висловлювали своє бачення шпигунського роману, детективний роман є метажанром стосовно шпигунського роману, а сам шпигунський роман сприймається як якесь відгалуження детективного.

«Шпигунський роман це літературний жанр; який тематично визначається зв’язком протагоніста зі шпигунством, структурно – близькістю до авантюрного оповідання з мотивами подорожі, двобою й акцентом на тривожному очікуванні того, що трапиться з головними героями».

Слід зазначити визначення А.П. Саруханян, запропоноване в 2005 році в рамках статті в складі енциклопедичного словника англійської літератури ХХ століття [12]. Дане визначення буде прийнято нами за основу.

Також, вона стверджує, що шпигунський роман часто розглядається як «відгалуження» детектива. При цьому, А. Саруханян прийняла спробу відокремити шпигунський роман від класичного жанру детектива, акцентуючи увагу на тому, що, на відміну від останнього, «основу шпигунського роману. становить політична інтрига, для детектива нехарактерна. Якщо в детективі «лиходієм», як правило, виявляється найменш підозрювана особа, яку потрібно «вирахувати», то в шпигунському романі ворог і його плани, хоча б загалом, відомі із самого початку, і завдання агента – знешкодити його й запобігти злочину [12]. Ще однією серйозною відмінністю в характеристиках жанрів, на її думку, є причетність авторів шпигунського роману до секретної служби. Звідси вірність деталей при всій неймовірності сюжетних ходів у їх творах.

Виникнення шпигунського роману у Великобританії викликане атмосферою шпіономанії періоду бурхливого будівництва Британської імперії на рубежі XIX-XX ст., коли «невеликі нації, що страждають клаустрофобією, ринулася у далекі краї» [4] (Дж. Ле Карре). Оформлення цього жанру (його генеалогію зводять до мотиву «троянського коня») зв’язують зі створенням секретних урядових організацій і доданням державного статусу розвідувальним операціям. До цього часу шпигун як професійний брехун і шантажист, що використовує слабкості інших людей, не підходив на роль протагоніста. Джерелом жанру вважається роман «Шпигун» (1821) Ф. Купера [3], герой якого, приречений на самітність завдяки своєї професії й змушений приховувати свою відданість боротьбі за незалежність, виявляється об’єктом переслідування з боку обох таборів. На розвиток англійського шпигунського роману вирішальний вплив виявив Р. Киплинг [2]. Він визначив метафору шпигунства як «Великої гри», рядові учасники якої беззахисні: «Умремо так умремо, і тоді наші імена викреслюються із книги» («Кім»).

Разом з тим, М. Хоста та О. Верховский у своїй книзі «Шпигунський роман. Спроба короткого огляду» [10], що побачила світ 9 грудня 2002 року, визначають приблизну дату, на їхню думку, виникнення шпигунського роману. З їхніх слів, «у царській Росії засновниками «шпигунського» жанру можна вважати Олександра Івановича Купріна з оповіданням «Штабс-капітан Рибников», навіяним подіями російсько-японської війни й відомого російського дореволюційного письменника Миколи Миколайовича Брешко-Брешковского, що написав свої «шпигунські романи» «Гадини тилу» (1915), «У тенетах зрадництва» (1916), «Ремесло сатани» (1916) на актуальному матеріалі Першої світової війни» [10].

У радянський час, що відринув попередників, довелося починати все спочатку. Уся країна зачитувалася перед війною пригодами чекіста майора Івана Проніна – героя книг Лева Овалова [5], переможний хід якого почався з публікації оповідання «Зламані мечі» в 1939 році в журналі «Навколо світу». Під час війни з’являються пропагандистські агітки про пильність типу «Військової таємниці» Лева Шейніна [11]. Однак тоталітарні режими не дуже-те люблять детективні й шпигунські романи – от чому справжній розквіт жанру настане тільки після смерті Сталіна й почнеться наприкінці 50-х років. Авдеєнко й Брянцев, Томан і Дольд-Михайлик, Михайлов і Платов, Кожевников і Ардаматский, Самбук і Насибов, Гагарін і Дорба й багато інших авторів надовго заполонили увагу покупців книгарень і читачів безкоштовних бібліотек самої «читаючої країни миру». Вершиною цієї піраміди стали Юліан Семенов [9] із численними повістями, романами й оповіданнями про Штирліца-Ісаєва й Володимир Прочан з романом «У серпні сорок четвертого (він же «Момент істини»)…».

Протягом XX ст. шпигунський роман помітно мінявся – від авантюрного до психологічного, від героїчного до негероїчного. Свого піка він досяг після другої світової війни в умовах біполярного світу. Наприкінці XIX – початку XX ст. у шпигунському романі домінувала тема майбутнього вторгнення у Великобританію спочатку Франції або Росії, потім Німеччини. Уперше вона з’явилася у творах Вільяма Ле Кью (Le Queux William, 1864-1927), який сам був агентом англійської секретної служби до першої світової війни. Дія його романів («Велика війна в Англії в 1897» – «The Great War in England in 1897», «Англія в небезпеці» – «England’s Peril» і ін.), як і романів Е.Ф. Оппенхайма (Oppenheim Е. Phillis, 1866-1946; наприклад, «Таємнича місіс Савін» – «The Mysterious Mrs. Savin»), нерідко віднесене до майбутнього. Страх перед агресією став причиною появи цілої серії романів, з яких виділяється єдиний, що багато раз перевидавався, роман Ерскіна Чилдерса (Childers Erskine, 1870-1920) «Загадка пісків» («The Riddle of the Sands»). Роман писався із пропагандистською метою – перемкнути увагу з Франції, традиційної суперниці Великобританії, на Німеччину як найбільш імовірного ворога. В історії шпигунського роману він залишився класичним авантюрним романом про плавання на яхті по Північному морю двох молодих англійців, який був зображений з гумором у дусі Дж. К. Джерома, і прикладом того, як мінялася уява про моральну сторону шпигунства – його герої нехтують шпигунів і те ж час збентежений тим, що самі «шпигують за шпигунами», але знаходять самовиправдання в тому, що це єдиний спосіб розгадати плани ворога. Доля самого письменника склалася трагічно. Учасник Англо-бурської (на стороні англійців) і першої світової війн, він був не тільки англійським, але й ірландським (Чилдерс наполовину ірландець) патріотом. Під час громадянської війни в Ірландії він виступив на стороні Ірландської республіканської армії, був схоплений і розстріляний.

Слідом за А.П. Саруханян, ми вважаємо, що жанрову домінанту шпигунського роману визначив на початку першої світової війни Дж. Бакен. «Протагоніст, спонукуваний патріотизмом, ризикуючи власним життям, рятує свою країну. Сюжет будується на чергуванні втечі й переслідування, полону й чудесному порятунку. Цій схемі слідував Секс Ромер [Rohmer Sax - псевдонім Артура Хенрі Сарсфилда (Sarsfield Arthur Henry, 1883-1959)], а також Херман Сиріл Макніл (Mcneil Herman Cyril, 1888-1937), відомий під псевдонімом Сеппер (Sapper), автор оповідань про капітана Хью Драммонде («Служака Драммонд: пригоди демобілізованого офіцера, якому мирне життя здалося нудним» – «Bull-Dog Drummond: The Adventures of Demobilized Officer Who Found Peace Dull» та інші). Їхній герой не професійний шпигун, а типовий англійський джентльмен, який поодинці перемагає ворога. Романтичним героям у творах цього типу протистоять романтичні ж, у дусі готичної прози, лиходії.

Декількома роками пізніше в статті «Радянський шпигунський роман періоду «відлиги»: до проблеми жанрового інваріанта», опублікованої в журналі Новий філологічний вісник у 2008 р. у Москві, О. Федуніна й А. Кузнєцова визначають жанрову домінанту радянського шпигунського роману. «Невід’ємну частину жанрової приналежності шпигунського роману становить відносно стійкий сюжет радянського «роману про шпигунів» побудований на протистоянні радянських органів безпеки й іноземних шпигунів, що наприкінці неминуче терплять поразку. Саме про цей антагонізм згадують найчастіше, говорячи про радянський шпигунський роман. Зав’язка завжди пов’язана з порушенням нормального життя в радянському суспільстві в цілому (засилання резидента) або в окремій радянській сім’ї, причому це порушення є закономірною випадковістю: «У вир подій, про яких піде мовлення, сім’я Ковригіних була утягнена звичайним телефонним дзвінком…»

Жанр шпигунського роману еволюціонує, і до кінця XХ сторіччя. шпигунську героїку потіснило зображення буденної роботи секретного агента. Першою реалістичною шпигунською історією став «Ешден, або Британський агент» («Asheden, or The British Agent») С. Моема. Ґрунтуючись на власному досвіді, він показав рутинну роботу шпигуна-чиновника. У повістях К. Маккензі, приблизно в той же час, що й Моем, що перебував на секретній службі, зображення розвідувальних операцій демонструє абсурдність, що відбувається («Три кур’єри» – «The Three Couriers»).

У роки другої світової війни очолював тип героїчного шпигунського роману, створеного Дж. Бакеном, з перевагою тих же чорно-білих фарб, але без прямолінійного моралізування й піднесеного патріотизму. До шпигунської теми в цей час зверталися багато авторів детективів, на час забувши що порушують ними ж «заборонені» міжнародні змови. Їхні герої, як колись герой А.К. Дойла, вистежували німецьких агентів. Прикладом може служити серія романів А. Крісті з молодими й енергійними чоловіками в ролі секретних агентів. У традиціях Бакена написаний «Секретний загін» («The Secret Vangard») Майкла Іннеса (Innes Michael – псевдонім літературознавця й романіста Дж.І.М. Стюарта (Stewart J.I.M., 1906-1994)), що також помітно відрізнявся від його ж детективів. До цієї лінії шпигунського роману примикають пригодницька історія «Негідник» («Rogue Male»), завершена в «Суді над негідником» («Rogue Justice») Джеффрі Хаусхолда (Household Geoffrey, 1900-1988), і авантюрні романи Алістера Макліна (Maclean Alistair, 1922-1988) про конвої, що супроводжували в роки другої світової війни корабель зі зброєю в Мурманськ («Корабель Його Величності «Улісс»» – «H.M.S. Ulysses»; «Пушки острова Наварон» – «The Guns of Navarone» і ін.).

1. Кестхейи Т. Анатомия детектива Текст. / Т. Кестхейи. – Будапешт: Корвина, 1989. – 261 с.
2. Киплинг Р. Ким / Р. Киплинг. – М.: Вита Нова, 2009. – 205 с.
3. Купер Дж. Ф. Шпион / Дж. Ф. Купер. – М.: Альфа-книга, 2011. – 496 с.
4. Ле Карре Дж. Шпион, выйди вон! / Дж. Ле Карре. – М.: Эксмо, 2012. – 576 с.
5. Овалов Л. Секретное оружие / Л. Овалов. – М.: Атлантида, 2004. – 524 с.
6. Руднев В.П. Культура и детектив / В.П. Руднев // Даугава (Рига). – 1988. – No.12. – С. 114–118.
7. Руднев В.П. Словарь культуры ХХ века / В.П. Руднев. – М.: Аграф, 1997. – 384 с.
8. Руднев В.П. Читатель-убийца / В.П. Руднев // Прочь от реальности: Исследования по философии текста. II. – М., 2000. – С. 374–393.
9. Семенов Ю.С. Бриллианты для диктатуры пролетариата. Пароль не нужен. Нежность / С. Семенов. – М.: Комсом. правда, 2009. – 591 с.
10. Хоста М. Шпионский роман. Попытка краткого обзора. [Электронный ресурс] / М. Хоста, А. Верховский. – Режим доступа к книге: http://www.agentura.ru/forum/archive/4047.html
11. Шейнин Л. Военная тайна / Л. Шейнин. – М.: Лумина, 1987. – 736 с.
12. Энциклопедический словарь английской литературы ХХ века / [отв. ред. А.П. Саруханян]. – М.: Наука, 2005. – 541 с.

Все статьи автора «Норец Максим Вадимович»