ВПЛИВ ЖИТТЯ ТА ТВОРЧОСТІ СОКРАТА НА ФОРМУВАННЯ СВІТОГЛЯДУ ГОЛОВНОГО ГЕРОЯ РОМАНУ ЕТЕЛЬ. ВОЙНИЧ «ОВІД»

Мітягіна С.С.
Хмельницкий институт Межрегиональной Академии управления персоналом
старший преподаватель кафедры общенаучных и общеобразовательных дисциплин
Mityagina S.S.
Khmelnitsky Institute of Inter-Regional Academy of Personnel Management
senior lecturer in general scientific and general subjects

Рубрика: 10.00.00 ФИЛОЛОГИЧЕСКИЕ НАУКИ

Библиографическая ссылка на статью:
Мітягіна С.С. Вплив життя та творчості Сократа на формування світогляду головного героя роману Етель. Войнич «Овід» // Современные научные исследования и инновации. 2011. № 4 [Электронный ресурс]. URL: https://web.snauka.ru/issues/2011/08/1662 (дата обращения: 29.03.2024).

Прагнення українського суспільства до європейської інтеграції робить особливо актуальними дослідження культурних та суспільно-політичних зв’язків між нашою державою та європейськими країнами. З цієї точки зору непересічне значення для вітчизняної культури має вивчення біографії та творчості видатної британської письменниці, перекладача, композитора, авторки всесвітньовідомого роману «Овід» Е. Войнич, творча і суспільна діяльність якої найтіснішим чином пов’язана з Україною [16, 550-551].
Не дивлячись на неймовірну світову популярність її головного літературного добутку – роману «Овід», літературних джерел, присвячених Е. Войнич, украй мало, причому більшість матеріалів українських та російських авторів представляють дані, почерпнуті з робіт провідного дослідника життя і творчості англійської письменниці Е. Таратута. В радянський період життя і творчість Е. Войнич досліджували І. Нусінов, Я. Кірпічєв, С. Марвич у 1930-40-і рр., Т. Шумакова – у 1950-і рр., Є. Петров, В. Полєк – у 1960-70-і рр., Н. Трапєзнікова, Н. Курдюмов, Л. Потьомкіна – у 1980-і рр. Нажаль, більшість праць цих авторів страждали певними ідеологічними штампами, притаманними суспільній науці того часу. Останнім часом інтерес до творчості Е. Войнич почали виявляти переважно російські вчені, серед яких Н. Боровська [1], Н. Ігнатьєва [6], Т. Дудіна [5], О. Прокоф’єва [14] та інші. Наукові розвідки цих авторів переважно зосереджені на виявленні художніх особливостей творів англійської письменниці, при цьому значно менша увага приділяється аналізу змістовного аспекту її творів.
Новизна запропонованого дослідження полягає в спробі дослідити ґенезу формування світогляду головного героя роману Е. Войнич «Овід» під впливом філософської системи видатного античного філософа Сократа. Мета даної статті – виявити приховані паралелі між Оводом і Сократом та з’ясувати, з якою метою Е. Войнич використала образ античного філософа в своєму творі.
Англійське слово gadfly, яким Е. Войнич називає головного персонажа роману, буквально означає «ґедзь», «овід». Обравши це слово назвою твору, авторка підкреслила його особливе значення для розкриття задуму всього добутку. Слід особливо зазначити, що в назві роману авторка використовує не ім’я, не прізвище героя, а його псевдонім, тим самим указуючи, що саме він є ключем до розуміння характеру еволюції поглядів головного персонажа. Очевидно, що Е. Войнич вклала в псевдонім головного героя особливий зміст і підкреслила його важливість. Читачеві поступово стає зрозумілим, що з ґедзем герой асоціюється завдяки своїй гострій, жорсткій, іноді жорстокій сатирі. Дана асоціація підтверджується й самим текстом роману: «Апеннінські контрабандисти прозвали Рівареса Оводом за його злий язик», як повідомляє Ріккардо [3, 89]. Оводом герой починає іменуватися лише в другій частині роману, і винісши псевдонім у назву твору, Е. Войнич підказує читачеві, що основні ідеї, які вона вклала у свій добуток, варто шукати у висловленнях і вчинках не Артура, а Рівареса-Овода.
У тексті роману сказано, що джерелом псевдоніма головного героя є не тільки асоціація з комахою, що жалить, яку він викликав у оточуючих своїми гостротами, але й схожість його місії з роллю, яку грав у свій час античний філософ Сократ. У відповідь на слова Грассіні про те, що було б некоректно трактувати серйозне питання про громадянську і релігійну свободу в жартівливій формі, оскільки «Флоренція не місто фабрик і наживи, як Лондон, і не кубло для сибаритів, як Париж. Це місто з великим минулим», Джемма каже: «Такі були й Афіни. Але громадяни Афін були занадто мляві, і знадобився овід, аби розбудити їх» [3, 89]. Джемма має на увазі Сократа, який сам себе порівнював із оводом: «Справді, якщо ви мене вб’єте, то вам нелегко буде знайти ще таку людину, що, смішно сказати, приставлена до міста, як овід до коня, великого і шляхетного, але лінивого від тучності і потребуючого, щоб його підганяли. Справді, мені здається, що бог дав мене місту як такого, котрий цілий день, не перестаючи, усюди сідає і кожного з вас будить, умовляє, дорікає» [13, 85].
Англійська письменниця виявляла велику цікавість до особистості Сократа (469 – 399 до н.е.) і була добре знайома з його вченням. Батько письменниці, відомий математик Дж. Буль, розробив алгебраїчну логіку, в основі якої лежали деякі з положень сократівської філософії. Скрупульозно вивчаючи праці батька, Е. Войнич не могла обминути увагою спадщину давньогрецького філософа, праці якого знаходились у родинній бібліотеці. Крім того, необхідно зазначити, що в ХІХ ст. під впливом промислової революції загострився інтерес європейської громадськості до фігури Сократа, який свого часу здійснив антропологічний переворот в античній філософії, поклав початок новому етапу розвитку філософської думки, оголосивши призначенням філософії не вивчення природи, а пізнання людини. Частина тогочасної інтелігенції розглядала його вчення як своєрідну форму світської релігії, здатної доповнити християнство чи навіть конкурувати з ним.
Е. Войнич представляє головного героя роману Артура Бертона студентом філософського факультету Пізанського університету. Вже в юні роки маючи прагнення самостійно дійти до суті життєвих явищ, він скрупульозно вивчає філософські і суспільно-політичні вчення. Говорячи про це, Е. Войнич натякає на те, що Артур повинен чудово орієнтуватися у вченні Сократа, яке студенти всіх філософських факультетів вивчають в обов’язковому порядку. У другій частині роману, коли Артур повертається з Латинської Америки вже під вигаданим ім’ям Феліче Рівареса, він обирає літературний псевдонім «Овід», тим самим демонструючи зв’язок своїх поглядів і цілей з такими Сократа. Таким чином, сам Ріварес свідчить про те, що багато в чому ототожнює себе з античним філософом.
Еволюція поглядів Сократа й Овода багато в чому збігається за формальними критеріями. Обидва в першій частині свого життя займали досить конформістські позиції стосовно пануючих у суспільстві філософських і релігійних поглядів: Сократ належав до домінуючої школи софістів, Артур – до числа набожних студентів, що захоплюються модними революційно-утопічними вченнями. Після цілого ряду випробувань вони здійснюють ревізію своїх поглядів і займають критичну позицію щодо популярних у суспільстві поглядів і вчень. Перетворення Артура на Овода відбулося внаслідок цілої низки подій, що виявилися для нього великим потрясінням і примусили кардинально переглянути свої погляди. Час, проведений Артуром у в’язниці, став для нього періодом знайомства з негативною стороною життя, з якою він раніше не зіштовхувався. У той же час він починає виявляти нові риси в собі самому, оцінювати себе більш тверезо: «Він у перший раз ясно усвідомив, що джентльменська стриманість і християнська смиренність можуть зрадити йому, і злякався самого себе… Але гіршим за все було те, що релігійність із кожним днем як би йшла від нього разом з усім зовнішнім світом» [3, 68 – 69].
Оскільки все в житті Артура до цього дня ґрунтувалося на релігії, він проголошує винуватцем всіх своїх розчарувань Бога. Відмовившись від думки про самогубство, він вирішує жити, але жити по-новому. Вже на цьому етапі починається перетворення Артура на Овода: тепер силу, керівництво він черпає не в релігії, а в самому собі: «Через цих брехливих, рабських душонок, через цих німих бездушних богів він витерпів всі муки сорому, гніву й розпачу… Досить, із цим покінчено! Тепер він стане розумнішим. Потрібно тільки стряхнути із себе цей бруд і почати нове життя…» [3, 78].
Овода із Сократом споріднює не тільки кардинальна переоцінка світогляду, їхні погляди та підходи близькі і з точки зору змісту. Сократ проти абстрактно-світоглядного підходу до вирішення актуальних проблем. Він виступає за активне пізнання й освоєння навколишнього світу, за перегляд усіх устояних канонів з точки зору їхньої істинності та корисності. Він не приймає преклоніння перед авторитетами, які не потребували б ніяких доказів і змушували б коритися собі без усякої логіки [11, 80]. Сократ робить людину відповідальною за кожне своє рішення, підвищує її значимість, підкреслюючи важливість самостійності й незалежності суджень. Його філософія заснована на тому, що моральне можна пізнати і засвоїти, а із знання моральності повинні завжди випливати дії відповідно до неї [12, 80]. Передумовою практичного застосування моральних норм, згідно Сократа, є самопізнання: людина повинна збагнути, ким вона є, для того, щоб зрозуміти, чого вона повинна прагнути, ким вона повинна бути. «Ніколи не довірив би я, – каже Сократ, – своє життя керманичеві чи лікареві, що не вивчив своє мистецтво, але про найважливіші справи людські – про політику й керування державою – чомусь кожний уважає себе вправі судити й брати участь у них» [Цит. за: 9, 424].
У свою чергу Овід також відкидає цілий ряд загальноприйнятих поглядів на розумність і самодостатність еволюційного характеру зміни суспільства. Він виступає за радикальне втручання людини в перебудову суспільних відносин з метою зробити їх більш справедливими і людяними. Якщо Сократа цікавили насамперед питання моралі, то Овід зосереджений на політичній і соціальній сферах. Обертаючись у середовищі італійської патріотично налаштованої інтелігенції, Овід висуває до її представників високі вимоги, відмовляючись дотримуватись загальноприйнятих правил етикету. Він оцінює людей винятково по вчинках і не прощає нічим не підкріплених заяв про любов до батьківщини. Ріднить Овода із Сократом і те, що обидва не мріють про ідеали й утопії, вони хочуть бути максимально корисними сьогодні, служити країні реальними діями. Якщо Артур відкидав насильство й вірив, що тільки любов і моральне самовдосконалення кожної окремо взятої людини можуть привести до перемоги, то Овід заради звільнення Італії готовий використати практично будь-які, навіть радикальні, методи.
Овода споріднюють із Сократом і погляди на релігійні питання. Обидва у своїх суспільствах були оголошені атеїстами, оскільки мали точки зору, відмінні від загальноприйнятих. Однак і Сократа, і Овода важко назвати атеїстами в буквальному значенні цього слова. У своїй захисній промові Сократ говорить про те, що, «не слухаючись бога, не можна залишатися спокійним» [13, 92], чим підтверджує свою глибоку релігійність. Він підкреслював значення так званого внутрішнього голосу, який він іменував даймоніоном і який сприймався їм як божественне керівництво, як гарантія правильності обраного їм шляху. Головним завданням філософії Сократ вважав раціональне обґрунтування релігійно-морального світогляду.
Тема релігії пронизує весь роман «Овід» і є однією з основних в ньому. Серед обвинувачень, які Овід кидає християнам, – відмова від відповідальності за свої дії, прагнення уникнути прийняття складних рішень і перекласти цей тягар на плечі інших, брак сили самостійно переносити життєві труднощі й готовність іти на угоду навіть із ворогами заради полегшення своєї ноші. Овід є атеїстом у тому розумінні, що він не визнає покірності й слабості, він підносить людину, накладаючи на неї відповідальність за все, що з нею відбувається, вимагає від неї самостійності й незалежності думок і вчинків. Цікаво, що саме таку характеристику приписують Сократу. Так, К. Сотонін пише: «Геніальність Сократа в тім, що він побачив можливість зробити людей єдиними реальними богами чи принаймні божествами, демонами, і тим скинути владу над людьми фантастичних богів… Сократ відчув у собі гіганта, єдине реальне божество, сина не Неба, а Землі, генія, і призвав людей будити в собі гігантів, відчути себе дітьми Землі, скинути владу Неба» [15, 134 – 135].
Овода і Сократа зближають не тільки їхні погляди, але й методи досягнення поставлених цілей. Сократ поширював свої погляди переважно в розмовах і дискусіях, у них же сформувався його філософський метод. Його метою було досягти істини шляхом виявлення протиріч у твердженнях опонента за допомогою правильно підібраних питань. У цьому складається так звана сократівська іронія. Ця іронія не була, однак, самоціллю: Сократ підкреслював, що метою його філософських навчань є прагнення допомогти людям знайти «самих себе» [7, 132]. З іронією тісно пов’язана майєвтика – запропоноване Сократом мистецтво добувати сховане в людині правильне знання за допомогою навідних запитань [9, 253]. Ф. Кессіді так пояснює розбіжність між майєвтикою Сократа й полемічним мистецтвом софістів (підкреслюючи, що ці два способи ведення діалогу зовсім різні як по суті, так і за спрямованістю): мистецтво софістів мало на меті «оволодіння» людиною, ефективне маніпулювання її свідомістю і поведінкою, у той час як майєвтика ставила собі за мету усвідомлення людиною своєї автономії, розкриття нею своєї сутності як розумно-моральної й вільної істоти [8, 107].
Овід користується як майєвтикою, так і сократівською іронією. Яскравим прикладом використання майєвтики служать гостро сатиричні памфлети та захисні статті, які Овід публікував під двома різними іменами. У памфлетах під псевдонімом Овід він різко критикував і висміював Монтанеллі, намагаючись викликати негативне ставлення до нього з боку народу. У статтях, підписаних псевдонімом Син Церкви, він гаряче захищав його. Зробивши народ свідком обміну протилежними думками, Овід змусив людей мислити, аналізувати, визначати думку про кардинала самостійно.
Сократа і Овода поєднують не тільки іронія й діалектичність, що пронизують їхні звернення до громадськості, але й схожість манер. О. Лосєв відзначає, що Сократ «гримів по всій Греції – не стільки своєю філософією і своїм учителюванням життя, скільки своєю побутовою оригінальністю, філософським дивацтвом і незвичайною поведінкою» [10, 12]. Овід, у свою чергу, швидко набув репутації дивака й блазня. Він сам стверджує, що умовності загальноприйнятої моралі для нього не існують. У своїх повсякденних звичках і спілкуванні з людьми обидва демонстрували зневагу до загальноприйнятих норм етикету, мало зважали на думки й смаки оточуючих, провокували їх на безкомпромісний обмін колкостями. У поведінці обох був присутній сарказм, презирство і виклик по відношенню до сірості, посередності й зарозумілості.
А. Вєліканов говорить про те, що Сократ зумів знайти більш діючий метод, ніж ораторське мистецтво, яким володіли багато хто, – висміювання, демонстрацію за допомогою іронії й діалектики неспроможності й некомпетентності визнаних учителів в очах їхніх учнів [2, 46]. У добродушній манері Сократ ставив каверзні питання, що заганяли співрозмовника в глухий кут і викривали його некомпетентність чи дурість. Багато хто приймали його добродушність за чисту монету, інші ж відчували в його запитаннях приховане знущання й іронію. Ця знаменита іронія визнана античними джерелами як відмінна риса Сократа, але реакція на неї найчастіше була вкрай негативною: аристократи сприймали його як розв’язного простолюдина, а демократи бачили в ньому свого викривача. Таким чином, якщо не враховувати кола його учнів, філософ усіх налаштовував проти себе. Він увійшов у історію як геніальний співрозмовник, сперечальник, діалектик, вічний жартівник [10, 12 – 14, 19].
У такий же спосіб і Овід кидає виклик усім і кожному, своїми невпинними злими жартами і колкостями, викликаючи в людях або крайнє роздратування, або прагнення до змін. Е. Войнич у такий спосіб говорить про це в романі: «Овід, безсумнівно, умів наживати особистих ворогів. У серпні він приїхав до Флоренції, а до кінця жовтня вже три чверті комітету, що запросив його, були про нього такої ж думки, що і Мартіні. Навіть його шанувальники були незадоволені лютими нападками на Монтанеллі, і сам Галлі, який спочатку готовий був захищати кожне слово дотепного сатирика, починав зніяковіло визнавати, що кардинала Монтанеллі краще було залишити в спокої…» [3, 116 – 117]. Гостроти Овода відрізняються жорстокістю, і сам він зізнається, що образливість свого тону вважає доречною, а «без лихослів’я було б нудно». Овід вірить у силу слова, і насамперед сатиричного, і згодний у цьому із Сократом, який говорив: «Коли слово не вб’є, то палка не допоможе» [12, 81].
Викликаючи гостру ворожість у більшості, у той же час і Овід, і Сократ мають майже магічний вплив на оточуючих, і число їхніх прихильників, шанувальників, учнів росте. Сократа обвинувачували в тім, що він захоплює молодь, яка готова йти за ним навіть ціною конфлікту з рідними, із суспільством. Надзвичайну харизму Овода визнавали навіть його вороги. Так, полковник Феррарі каже Монтанеллі: «… ця людина точно зачарувала всю варту. Протягом трьох тижнів ми чотири рази перемінили всіх приставлених до нього людей, накладали стягнення на солдатів, але користі ніякої. Я навіть не можу домогтися, щоб вони перестали передавати його листи на волю й приносити йому відповіді на них. Ідіоти закохані в нього, як у жінку» [3, 199].
Схожа й поведінка Сократа і Овода перед обличчям обвинувачів. Сократ виголошує свою захисну промову з гідністю, тверезо оцінює свою роль і свої заслуги й не просить про пощаду, не підлещується до обвинувачів, не відмовляється від своїх переконань навіть під страхом страти. Овід же дратує обвинувачів своєю зухвалою сміливістю і незалежністю. Полковник Феррарі каже про нього Монтанеллі: «…якби побачили хоч раз, як Ріварес тримається на допиті. Можна подумати, що офіцер, який веде допит, злочинець, а він – суддя» [3, 199].
Сократа із Оводом споріднює і філософське ставлення до смерті. Обидва не відчувають страху з приводу осуду своїх дій з боку влади та винесення їм смертного вироку; обидва розглядають свою страту як продовження справи свого життя; обидва вбачають у смерті особливу форму безсмертя своїх ідей; обидва гідно приймають смерть, залишивши після себе певного роду філософський (Сократ) і політичний (Овід) заповіти. Хоча негласно Сократу була надана можливість утекти з в’язниці, зникнути у вигнанні, і він міг уникнути страти, відмовившись від своїх переконань, він зволів випити призначену йому чашу із цикутою. Також і Овід міг скористатися запропонованою допомогою Монтанеллі й уникнути смерті. На порозі смерті Сократ не втрачає своєї іронічності, а перед стратою звертається до учня із проханням принести в жертву Асклепію півня, як вимагав звичай від людини, яка одужала, чим підкреслює, що смерть є для нього одужанням. І Овід свідомо обирає смерть, залишаючись вірним своїм переконанням і справі свого життя, і також перед стратою не змінює своїй звичці іронізувати.
Обидва, і Сократ, і Овід, почуваються перед смертю спокійно й задоволено, вважаючи, що їхній життєвий шлях прожитий правильно, що їхня місія на землі виконана. Сократ звертається до своїх учнів: «Подивіться на мене. Я спокійний, ні про що не жалкую й нічого не страшуся. На душі в мене легко і світло… Друзі, я не боюся смерті. Страшно не вмирати, а жити безумно, хибно» [4; 63, 65]. Овід же напередодні страти говорить: «А я вийду завтра у двір із радісним серцем, як школяр, що поспішає до дому на канікули. Свою частку роботи я виконав, а смертний вирок – лише свідчення про те, що вона була виконана сумлінно. Мене вбивають тому, що я вселяю страх. А чого ж ще може бажати людина?» [3, 252].
І Овід, і Сократ перед смертю виголошують пророцтва своїм катам. «А тепер, мої обвинувачі, – каже Сократ, – я бажаю пророчити, що буде з вами після цього. Адже для мене вже настав той час, коли люди особливо бувають здатні пророчити, – коли вони мають вмерти. І от я стверджую… що негайно за моєю смертю прийде на вас помста, що буде набагато важче тієї смерті, на яку ви мене засудили. Адже тепер, роблячи це, ви думали позбутися необхідності звітувати про своє життя, а трапиться з вами, говорю я, зовсім зворотне: більше буде у вас викривачів – тих, котрих я дотепер стримував і яких ви не помічали» [13, 94]. Овід же безпосередньо перед розстрілом пророкує, що незабаром відбудуться великі події, коли розмах визвольного руху набуде небувалих розмірів, а на зміну карабінам прийдуть пушки.
Було б неправильно говорити про тотожність Овода й Сократа чи про те, що Сократ є повним прототипом Овода. Їхні життєві інтереси і цілі були різними: увага Сократа була зосереджена на питаннях пізнання й етики, Овода – на практичних питаннях політичної, національно-визвольної боротьби. Але не можна не враховувати вищевикладені докази подібності Овода і давньогрецького філософа, що розкривають ту паралель, яку провела Е. Войнич у своєму романі і без розуміння якої авторський задум залишиться не розкритим повною мірою.
Отже, на підставі вищевикладених фактів можна зробити наступні висновки:
– Псевдонім «Овід», даний Е. Войнич головному персонажу однойменного роману, є ключем до розуміння характеру еволюції його поглядів. У романі присутня напівприхована паралель, проведена автором між Оводом і Сократом, розуміння якої необхідно для повного розкриття ідейно-світоглядного змісту твору.
– Еволюція поглядів Сократа і Овода багато в чому збігається за формальними критеріями: обидва в першій частині свого життя займали досить конформістські позиції стосовно пануючих у суспільстві філософських та релігійних поглядів і лише під впливом життєвих випробувань прийшли до формування власних філософсько-світоглядних систем.
– Основна подібність між Оводом і Сократом полягає у виконанні ними однієї й тієї ж ролі – служити подразником для пробудження оточуючих від розумового, морального сну і стимулом для розвитку в оточуючих самостійності й незалежності суджень і вчинків. Овід і Сократ у процесі реалізації своїх завдань використовують однакові методи – майєвтику (як пізнавальний метод наближення до істини, що передбачає діалог крайніх позицій) і іронію.
– Овода і Сократа споріднюють також погляди на релігійні теми, теми сенсу життя і смерті: обидва у своїх суспільствах були оголошені атеїстами і циніками, оскільки мали точку зору, відмінну від загальноприйнятої. В той же час вони лише прагнули звільнити релігійно-церковні конструкції від функцій ідейно-соціального пригнічення, визнаючи за релігією право на існування.
– Овід і Сократ мають схожі манери: обидва кидають виклик загальноприйнятим нормам і правилам, не визнають не підкріплених доказами авторитетів, демонструють своєю поведінкою презирство до сірості, посередності, зарозумілості.


Библиографический список
  1. Боровская Наталья. Этель Лилиан Войнич и ее роман «Овод» // «Свет Евангелия» (Российская еженедельная католическая газета). – № 26 (423). – 2003. – 22 июля.
  2. Великанов А. Реформа, которую произвел Сократ в философии, ее причинах и следствиях. – Одесса, 1842. – 94 с.
  3. Войнич Э. Л. Овод // Войнич Э. Л. Сочинения. В 2-х томах. / Перевод с англ. – Т. 1. – М.: ГИХЛ, 1963. – C. 29 – 253.
  4. Греческий учитель Сократ. – М., 1886. – 70 с.
  5. Дудина Т. А. Приемы изобразительного искусства в романе Э. Л. Войнич «Овод» // Актуальные проблемы науки и образования: Сб. науч. тр. – Балашов: Изд-во «Николаев», 2004. – С. 45 – 46.
  6. Игнатьева Н. В. Авторский план модальных отношений в романе Э. Войнич «Овод» и его переводах на русский язык // Вестник АГУ. – № 1. – Майкоп, 2007. – С. 125 – 136.
  7. История философии в кратком изложении / Пер. с чеш. И. И. Богута. – М.: Мысль, 1991. – 590 с.
  8. Кессиди Ф. Х. Сократ. – 2-е изд., доп. – М.: Мысль, 1988. – 220 с.
  9. Краткая философская энциклопедия. – М., Издательская группа «Прогресс» – «Энциклопедия», 1994. – 576 с.
  10. Лосев А. Ф. Жизненный и творческий путь Платона // Платон. Собрание сочинений в 4 т. – Т. I / Пер. с древнегреч. – М.: Мысль, 1990. – С. 3 – 63.
  11. Лосев А. Ф. История античной эстетики. Софисты. Сократ. Платон. – М.: Ладомир, 1994. – 716 с.
  12. Мудрость тысячелетий. Энциклопедия / Автор-со¬ставитель В. Балязин. — М.: ОЛМА-ПРЕСС; ОАО ПФ «Красный пролетарий», 2005. – 848 с.
  13. Платон. Апология Сократа // Платон. Собрание сочинений в 4 т. – Т. I / Пер. с древнегреч. – М.: Мысль, 1990. – С. 70 – 96.
  14. Прокофьева Е. Этель Войнич – возлюбленная Овода // Крестьянка. – № 8. – август, 2003. – С. 74 – 79.
  15. Сотонин К. Сократ. Введение в косметику. – Казань, 1925. – 209 с.
  16. Українська радянська енциклопедія. В 17 томах. – К., 1960. – Т. 2. – 575 с.


Количество просмотров публикации: Please wait

Все статьи автора «SSM»


© Если вы обнаружили нарушение авторских или смежных прав, пожалуйста, незамедлительно сообщите нам об этом по электронной почте или через форму обратной связи.

Связь с автором (комментарии/рецензии к статье)

Оставить комментарий

Вы должны авторизоваться, чтобы оставить комментарий.

Если Вы еще не зарегистрированы на сайте, то Вам необходимо зарегистрироваться:
  • Регистрация