УДК 811.161.2'373.2:82-32

ОНОМАСТИКОН (АНТРОПОНIМIЯ) В ТВОРАХ БОРИСА ГРIНЧЕНКА

Смольянінова І.І.1, Волинкіна О.В.1
1Севастопольський міський гуманітарний університет

Аннотация
Досліджується вживання антропонімів у творах Б.Грінченка 1880-1890 років. Їх тлумачення та походження.

Ключевые слова: Мова


ONOMASTICON (ANTROPONIMIYA) IN NOVELS OF BORIS GRINCHENKO

Smolianinova I.I.1, Volynkina E.V.1
1Sevastopol City Humanities University

Abstract
The role and the meaning of Boris Grinchenko’s onomasticon in novels (1880-1890) are considered

Keywords: Boris Grinchenko


Рубрика: 10.00.00 ФИЛОЛОГИЧЕСКИЕ НАУКИ

Библиографическая ссылка на статью:
Смольянінова І.І., Волинкіна О.В. Ономастикон (антропонiмiя) в творах Бориса Грiнченка // Современные научные исследования и инновации. 2011. № 2 [Электронный ресурс]. URL: http://web.snauka.ru/issues/2011/06/640 (дата обращения: 29.09.2017).

Мова – це складна комунікативна система, яка складається з багатьох складових, кожна з котрих відіграє свою власну функцію. Оніми, зокрема антропоніми – це органічна частина словникового складу кожної мови. Ономастикон доповнюється з кожним роком, з’являються нові оніми. Одні імена та назви замінюють іншими. Сьогодні багато дослідників, які звертаються до цієї проблеми. Публікуються словники та книжки. Антропоніми зустрічаються майже у всіх творах різних епох. Але в нашій статті ми детально розглянемо елементи антропонімії в творчості українського письменника, у якого вся художня творчість підпорядкувалася завданням розбудови української національної культури, де об’єктом художнього дослідження автора було насамперед селянське життя. І все це – про Бориса Дмитровича Грінченко, яскравого представника письменництво другої половини XIX століття. Розглядаючи антропоніми в творчості Бориса Грінченка, ми бачимо тогочасну культуру України і виявляємо найпопулярніші імена його сучасників.

Метою дослідження є комплексний аналіз літературної антропонімії в системі оповідань Бориса Грінченка періоду 1880-1890 років. Зокрема, ми розглянемо антропоніми та їх особливості в таких творах, як «Екзамен» (1884), «Без хліба» (1884), «Сестриця Галя» (1885), «Ксеня» (1885), «Каторжна» (1888), «Грицько» (1890), «Олеся» (1890), «Украла» (1891), «Батько та дочка» (1893), «Дзвоник» (1897).
Але спочатку потрібно з’ясувати семантичне значення основних дефініцій дослідження.
У кожній мові усі слова, що позначають предметність, тобто іменники, поділяються на дві великі групи: 1) загальні; 2) власні. Розділ мовознавства, який вивчає власні імена, історію їх виникнення, розвитку, і функціонування, їх будову, системну організацію називається ономастикою (або ономатологією) (від гр. onyma – ім’я і logos – слово, вченння).
Ономастика є одним із розділів лексикології, хоч останнім часом робляться спроби розглядати її як окрему галузь мовознавчої науки [1, c.110].
За напрямками дослідження ономастику прийнято розділяти на теоретичну, описову, історичну, прикладну, та ономастику поетичну, а за об’єктами дослідження – на:
1) топоніміка – вивчає власні імена географічних об’єктів, наявність яких зумовлює поділ топоніміки на: ойконіміку (населені пункти); гідрохіміку (водні об’єкти); ороніміку (гори та інші об’єкти рельєфу);
2) антропоніміку – досліджує власні імена людей;
3) етноніміка – вивчає етнічні назви, тобто назви народів, племен;
4) зооніміка – займається власними іменами (кличками) тварин;
5) астроніміка – вивчає назви небесних тіл космічних об’єктів тощо [1, c.110].
При цьому слід мати на увазі, що за кожним з розділів ономастики закріпилася термінологічна тріада на зразок: антропонім – особова назва, антропонімія – певна сукупність імен особових, антропоніміка – їх наукове дослідження. Власні назви існують з давніх-давен, функціонують повсюдно і виникають та вживаються масово. Тому їх вивчення дозволяє істотно відновлювати факти історії мови та історії народу (наприклад, визначати прабатьківщину груп споріднених мов, з’ясовувати давні межі поширення мов чи окремих мовних явищ), досліджувати процеси номінації та її різновиди, аналізувати функціональне навантаження власних назв тощо. Матеріали ономастики використовують різні науки (історія, археологія, етнографія, географія, та ін.). Ономастика, в свою чергу, користується даними цих наук [2, c.437].
Ономастика поетична, ономапоетика, поетонімія, ономастика літературна – галузь ономастики, що вивчає функціонування власних назв у художніх творах. До засад ономастики поетичної належить те, що:
1) вона є вторинною, виникаючи й існуючи на базі загальнонародної ономастики і так чи інакше спираючись на діючі в мові ономастичні норми;
2) ономастика поетична не зумовлюється безпосередньо історичним розвитком, як реальна ономастика, а залежить від волі автора і де термінується художнім задумом, жанром, напрямком та стилем твору: доречне в гумористичній усмішці прізвище Перевернипляшка (Остап Вишня) немислиме в ліричнім творі;
3) власні назви в художньому творі передусім виконують стилістичну функцію і беруть участь у створені образів;
4) на відміну від реальних власних назв, що належать мові, художні власні назви існують на рівні мовлення, тексту;
5) до складу художніх власних назв входить така їх особлива група, як заголовки, що стають центром ономастичного простору твору [2, c.438]
Інтерес до українських власних назв простежується з самого початку розвитку вітчизняної лексикографії. У 20-х роках XX століття починається систематичне збирання українських власних назв, їх тлумачення, уніфікація написання, підготовка адміністративних та адміністративно-територіальних довідників України. Опубліковано «Короткі правила правопису. Словнички імен, географічних назв, назв різних установ» Г.Голоскевича (1925), «До правопису слов’янських прізвищ» Ф.Дем’янчука (1927), «Адміністративна карта Української РСР. Покажчик географічних назв» (1941) тощо. У 50-х роках активно укладалися загальноукраїнські та регіональні словники власних назв, в яких подавалася й ономастична етимологія.
Сучасна українська ономастична лексикографія включає різні словники власних назв, серед них словники українських антропонімів, гідронімів, ойконімів, тощо. Словники власних імен людей представлені: українсько-російськими і російсько-українськими. «Словником власних імен людей» (1954, 1967, 1972), що подає 532 чоловічих і 314 жіночих імен у їх основних варіантах, а 5-е видання за ред. Л. Скрипник (К., 1976) вміщує 602 чоловічих і 443 жіночих сучасних офіційних імен українців, а також 649 застарілих (доповнене розділом «Походження найпоширеніших імен людей»), «Довідником українських прізвищ» Ю. Редька (1969), «Антропонімією Закарпаття» П. Чучки (1970; зібрано і проаналізовано 30 000 антропонімів корінного українського населення Закарпаття) та ін
Оніми, власні назви — індивідуальні найменування окремих одиничних об’єктів [2, c.83].
Влазні назви з’являються тоді, коли індивідуальне розрізнення набуває суспільної значущості. За денотатами розрізняють такі класи онімів, як особові імена людей (Антропонім); назви географічних об’єктів (Топонім); назви космічних об’єктів (Космонім); найменування божеств, міфічних істот (Теонім, Міфонім); клички тварин (Зоонім); назви організацій, виробництв та суспільних об’єднань (ця група власних назв позначається терміном ергонімія і включає величезну кількість найменувань — від партій, товариств, заводів, вузів до кінотеатрів, кооперативів, магазинів, фірм тощо); назви відрізків часу, подій (це хрононімія, наприклад, Коліївщина, Друга світова війна); назви окремих предметів (хрематонімія, що включає Власні назви матеріальних предметів — кораблів, ураганів, алмазів тощо та витворів духовної культури — заголовки творів, назви музикальних п’єс, творів живопису, кінофільмів та інше).
Оніми належать до універсалій мовних — вони існують в усіх мовах світу. Але в кожній мові власні назви мають і свої специфічні ознаки. Специфіку українських онімів становлять і сам їх набір, і характерні фонетичні трансформації імен особових, і розмаїтість пестливих іменних форм, і комплекти словотворчих засобів з їх продуктивністю тощо [2, c.82-83].
Антропоніміка – розділ ономастики, який вивчає власні назви людей (антропоніми). Вона досліджує особливості утворення антропонімів, основні принципи номінації людини, шляхи переходу апелятива в антропонім і навпаки, хронологічні характеристики антропонімів, їх зміни в часі, виникнення різних форм найменування людини, словотвір різних класів антропонімів, функціонування тих чи інших антропонімів у мові на різних хронологічних зрізах.
Антропоніміка також розв’язує суто практичні проблеми, які стосуються правопису антропонімів та передачі антропонімів іншою мовою.
Свідчення антропоніміки безцінні для історії мови: в них збереглися сліди зниклих слів, які без антропоніміки були б назавжди втрачені, – фонетичні, словотвірні, семантичні та інші мовні явища. Антропоніміка може служити важливим джерелом для інших наук: антропоніми минулого свідчать, зокрема, про колишнє розселення народів. У більшості народів за різних епох найменування (або зміна імені) пов’язане з певними обрядами, завдяки яким часом можна одержати нові відомості про колишній побут, устрій та вірування народу.
Антропонім (від грец. antrōpos – людина та onyma – ім’я, назва) – власна назва людини. В українській мові це особове ім’я, ім’я по батькові, прізвище, прізвисько, псевдонім [2, c.29].
Існують специфічні види антропонімів:
Андронім (або маритонім) – іменування жінки за іменами, прізвищем або прізвиськом її чоловіка (наприклад, Долинючка – дружина Долинюка)
Метронім (або матронім) – власна назва сина або дочки за іменуванням матері або когось із предків по материнській лінії (наприклад: Оленюк – син Олени)
Патронім – власна назва сина чи дочки, утворена від батькового іменування (наприклад, Іваненко – син Івана).
Вивчення власних назв у східних слов’ян започатковане ще в минулому столітті. В українському мовознавстві цю роботу, на думку І.Я.Франка, започаткували своїми працями Микола Сумцов (1885) та доктор Володимир Охримович (1895). І вже на початку XX століття Іван Франко при дослідженні українських прізвищ користується терміном ономастика.
Розвиток ономастики в Україні почався з розробки питань топоніміки і, меншою мірою, антропономіки. Перед усім він пов’язаний з діяльністю М.Максимовича, І.Срезневського, І.Філевича, І.Франка, В.Григоровича, М.Сумцова, а також О.Соболевського, О.Шахматова, Г.Ільїнського, які привернули увагу до ономастики. Й самі чи мало зробили в описі та інтерпретації багатьох власних назв України. Становлення систематичної розробки української топоніміки значною мірою здійснювалося завдяки зусиллям М.Кордуби («Що кажуть назви осель», 1938). Різні аспекти української ономастики досліджували К.Цілуйко, Л.Гумецька, Ю.Редько, О.Трубачов, пізніше О.Белий, А.Білецький, Д.Бучко, В.Горпинич, І.Желєзняк, О.Карпенко, Ю.Карпенко, В.Лобода, В.Лучик, Л.Масенко, С.Медвідь-Пахомова, А.Непокупний, Є.Отін, О.Стрижак, М.Худаш, П.Чучка, В.Шульгач та інші; із зарубіжних мовознавців – Я.Рудницький, С.Грабець, З.Штібер, Я.Рігер, Ю.Удольф [2, c.438].
Оповідання Грінченка містять у собі й багатий ономастичний матеріал: назви населених пунктів (топоніміка), клички тварин (зооніміка) та безліч антропонімів. У цій праці ми будемо аналізувати саме антропоніми та їх різновиди.
Для з’ясування топонімічних особливостей в творах Грінченка ми взяли десять оповідань автора. Побачивши назви творів ми можемо сказати, що антропоніми зустрічаються вже в самих назвах, звертаючи нашу увагу на імена головних героїв оповідань («Сестриця Галя», «Грицько», «Олеся», «Ксеня» і навіть «Каторжна» – що є прізвиськом головної героїні Докії).
Основну частину іменувань героїв в оповіданнях Бориса Грінченка становлять запозичені автором з реального українського антропонімікону імена, імена по батькові, прізвища, як-от: Кирило Криворучкий, Олексій Петрович, Куценко, Байденко Іван («Екзамен»), Горпина, Петро, Семене («Без хліба»), Іван Лаврусь, Галя, Настя, Семен, Одарка, Василь, Маруся («Сестриця Галя»), Ксеня, Тимоха, Івась, Василь («Ксеня»), Каторжна, Докія, Оришка, Івасик, Христя, Одарка, Семен, Пріська, Санька («Каторжна»), Грицько, Семен, Мотря, Тарас («Грицько»), Данило, Олеся, Михайлик («Олеся»), Василь Митрович, Олександра, Пріська («Украла»), Маруся, Максим, Горпина, Оксана, Галька, Семен, Іван, Петро, Мотря («Батько та дочка»), Наталя, Ляпало, Селючка, Середа, Олександра Петрівна, Оксана («Дзвоник»).
Досліджуючи твори Грінченка ми зустрічаємо 845 випадків уживання антропонімів. «Найбагатші» на власні імена людей є оповідання «Батько та дочка» тут ми нараховуємо 9 імен (Маруся, Максим, Горпина, Оксана, Галька, Семен, Іван, Петро, Мотря), які уживаються 185 разів. У творі «Без хліба» – всього 3 імені (Горпина, Петро та Семен) ми зустрічаємо їх 126 разів. У «Грицько» такі імена як Семен, Мотря, Тарас та й сам Грицько вживані 113 разів. Але є й такі твори, які дуже «бідні» на антропоніми, наприклад в «Екзамені» ми можемо побачити лише 9 випадків уживання імен, що вказує на те, що головним у цьому творі є не герої а події, які трапляються з ними.
Розглядаючи види антропонімів, ми можемо відокремити таки групи:
Імена – є основною антропонімічною одиницею у творах автора (понад вісімсот вживань). Майже завжди це звичайні люди (найчастіше селяни, шахтарі, працівники, діти, старі люди).
За нашими спостереженнями, Б.Грінченко тяжіє до народних форм імен. У його творах часто зустрічаються, зокрема, емоційно-забарвлені форми одного і того ж імені [3, c.272-273]. Наприклад: Семен – офіційний варіант, Семеночку – здрібніло пестливий, представлений тільки у мовленні Докії, його коханої («Каторжна»); Василь – офіційний варіант, Василько – здрібніло-пестливий, вживається тільки Ксенею, його коханою; Ксеня – офіційний варіант, Ксенька – здрібніло-пестливий, представлений тільки у мовленні Василя, її коханого («Ксеня»), тощо.
Але не тільки у межах одного твору автор використовує різні форми одного і того ж імені. Наприклад у творі «Дзвоник» вчительці надає офіційності ім’я Олександра, теж саме ім’я використовує автор і в оповіданні «Украла», так звуть маленьку дівчинку, якій живеться дуже важко, їй нема чого їсти, через що воно повинна вкрасти хліба у знайомої дівчини; інша форма цього імені – Санька ,зустрічається у творі «Каторжна». Така форма імені, на наш погляд, більше підходить для називання маленької дівчини. Автор у своїх творах вживає багато різних форм імені Іван («Екзамен», «Батько та дочка», «Сестриця Галя») – Івась («Ксеня») – Івасик («Каторжна»).
У деяких оповіданнях є персонажі, яких поіменовано баба Оксана (3 ужитки («Батько та дочка»)), дядько Тарас (1 ужиток («Грицько»)), дід Данило (7 ужитків («Олеся»)), дядько Тимоха (1 ужиток («Ксеня»)).
Прізвища (6 вживань). Менш чисельнішим є вживання таких видів антропонімів як прізвища. Автор називає героїв своїх творів чи тільки прізвищем (2 вживання), чи поєднує прізвище з іменем (4 вживання). Двічі ми знаходимо вживання прізвищ на –енко, що говорить про їхнє українське походження. Прізвища на -енко належать до найпоширеніших серед українців прізвищ. Або, як зазначають мовознавці, одним із найпродуктивнішим серед формантів українських прізвищ є суфікс -енко [4]. Наприклад: Куценко чи пан Куценко та Байденко Івана («Екзамен»). Куценко – «… їздить він по сільських школах на екзамени яко голова екзамінаціоної комісії. Але як непевні голосні й приголосні та й усяк інші хитрощі російського правопису ніколи не давалися до зрозуміння панові членові, то він, звичайно, на екзаменах з російської мови лютіше мовчав» [5, с.380]. Куценко зображується неосвіченим «волосним писарем» [5, с.380], який не помічає помилок учнів. Але «арифметику у межах цілої лічби він добре вивчив» [5, с.380]. Байденко Іван – учень школи, в яку приїхав «голова екзамінаціоної комісії» [5, с.380]. Івану пощастило менш всього, він перший складав іспит пану Куценко.
У цьому ж творі автор вживає ще одне прізвище Криворучкий – «вчитель і сторож… працює з усієї сили» [5, с.377], він слідкує за порядком в школі, «позбивав парти гвіздками й клинцями» [5, с.378], навіть автор зазначає, що Криворучкий робить все це «незважаючи на те, що така праця анітрохи не відповідає його вчительським обов’язкам» [5, с.378]. Даючи цьому персонажу стільки справ і зовсім не відповідне прізвище, автор досягає гумористичного ефекту. Бо, зрозуміло, що «кривими ручками» добре щось зробити неможливо.
Ще одне цікаве прізвище ми знаходимо у творі «Сестриця Галя». «Старий Іван Лаврусь скинув обридливу сльозу…, сердячись, – бо хіба подоба плакати старому дідові, що вже йому п’ятий десяток завернуло?» [6, с.84] – це єдиний ужиток прізвища у всьому творі, далі автор називає героя лише Іваном. Якщо подивитися етимологію цього прізвища, ми з’ясуємо, що це одне з похідних прізвища Лавр (лат. laurus — лаврове дерево, лавровий вінок; переносне значення – перемога, торжество) [7]. Навіть якщо не читати далі, ми бачимо що герой, якого зображує Грінченко, не відповідає своєму прізвищу. Автор зображує його слабким і зломленим, до чого призвела гибель його дружини. Він не перемагає і не торжествує, він навіть не в силах доглядати дітей, які у нього залишились.
Отже, розглядаючи значення прізвищ у творах Грінченка можемо зробити висновок, що воно зовсім не відповідає герою, або є взагалі протилежним, чим досягається ефект комізму.
Ім’я по батькові (13 вживань). Імена по батькові завжди використовуються разом з іменем. Ця конструкція вживається автором для того, щоб показати поважне ставлення до персонажа, іншими героями. Найчастіше це вчителя, до яких звертаються учні. Наприклад, у творі «Екзамен» – Олексій Петрович (2 ужитки):
«Школярі й собі з запалом розмовляли.
— А він який? Страшний?
— Та хіба ж я знаю: я й сам його не бачив. Спитайсь у Олексія Петровича.
— Олексію Петровичу,— озивається школяр до вчителя,— а він страшний?» [5, с.378].
Або Василь Митрович (2 ужитки) із оповідання «Украла»:
«Зараз же дехто побачив учителя, і получилось проміж дітьми: – Василь Митрович прийшов… Учитель прийшов».
«-Цить! Василь Митрович правду кажуть. Вже ж треба знати, що вона скаже.» [6, с.156].
Олександра Петрівна (9 ужитки) в оповіданні «Дзвоник» – начальниця сирітського дому:
«Олександра Петрівна, начальниця, завважала Наталі, що так не можна робити, що треба бути обережною та охайною», «…Олександра Петрівна веліла їй виходити з-за столу й обідати самій окремо після всіх» [5, с.385], «…Олександра Петрівна звала її нерозумною й казала, що вона зовсім погано вчиться» [5, с.386].
Ось ми бачимо Олександра Петрівна постає перед нами строгою начальницею, яка доглядає і виховує сиріток.
Прізвиська (23 ужитки). Лише у двох творах Борис Грінченко використовує прізвиська. Одне із оповідань так і називається «Каторжна» (16 ужитки), яке автор розпочинає словами «Каторжна – так її всі звали» [6, с.133]. Автор не розповідає коли з’явилось це прізвисько у «маленькій, семи років дівчини» [6, с.134]. Але воно повністю відповідає її життю, яке перетворилось у пекло з появою у хаті мачухи.
Ще три прізвиська належать дівчині 7 років із твору «Дзвоник». Наталя потрапила у сирітський дім, де вона і отримала свої прізвиська. Спочатку інші дівчата прозвали її Селючка (2 ужитки) – це зрозуміло з того, що вона жила у селі і не вміла багато того, що вміли дівчата з міста. Друге її прізвисько було Ляпало (2 ужитки):
«Вона ніяк не вміла пристромити шматок м’яса в борщі виделкою, а тоді відрізати його ножем:звичайно шматок вискакував з-під ножа і з-під виделки й ляпав додолу або на коліна Наталі чи якій подрузі, а борщ розхлюпувався на стіл» [5, с.385]. Наступного разу вона отримала прізвиське Середа (3 ужитки), через свою неосвіченість.
«Вона не розуміла тих слів, «що в книзі написано»… Вивчившись врешті читати, вона насмішила весь клас, бо прочитала: «Усердно занялся делом», а переказала те так: «У середу занявся дом»» [5, с.386].
Аналізуючи твори, ми помічаємо, що Б.Грінченко не дуже широко використовував прийом варіантності іменувань одного й того ж персонажа. Наприклад: Кирило – Кирило Криворучкий («Екзамен»), Іван – Іван Лаврусь, Галя – Галюся, Василь – Василько («Сестриця Галя»), Івась – Йван, Василь – Василько, Ксеня – Ксенька («Ксеня»), Докія – Докійко – Каторжна, Семен – Семеночку, («Каторжна»), Михайлик – Михайлик-Стрибунець («Олеся»), Наталя – Ляпало – Селючка – Середа – Сонна Середа («Дзвоник»).
Якщо розглядати імена з точки зору їх походження можна відокремити три групи:
1) Імена які походять з грецької мови. Наприклад:
Горпина («Без хліба», «Батько та дочка») – варіант імені Агрипина (грец. agreuo — схоплювати і грец. pous — нога) – За легендою, основоположник цього роду народився вперед ногами, звідси і дістав своє ім’я [8, с.353].
Отже ми бачимо, що ім’я Горпина означає щось незвичайне, неможливе, не таке, як завжди. Але, у обох творах Грінченко дає це ім’я звичайним селянським жінкам, які не відрізняються від інших господинь і майже не як не впливають на сюжет творів.
Галя («Сестриця Галя»), Галька («Батько та дочка») – варіанти імені Галина – (грец. galene – спокій, тиша, штиль на морі) [8, с.371].
Ми зустрічаємо ім’я Галя у двох творах Бориса Грінченка, де героїні – маленькі дівчатка, але вони відрізняються одна від одної. У «Сестриці Галі» – ім’я головної героїні цілком відповідає грецькому перекладу. Дванадцятирічна Галя спокійна, тиха, але дуже сильна, вона після смерті матері бере на себе не тільки всю відповідальність за сестричку і братика, але й все господарство.
В оповіданні «Батько та дочка» Галька – маленька дівчина, яка говорить Марусі про те що «шахту залило», в цій шахті був Марусин батько. Це стає кульмінацією твору, що прямо таки протиставляється «штилю на морі». Хоча ми й зустрічаємо Гальку лише один раз у творі, але вона є дуже важливим елементом оповідання – ланкою, що призводить нас до головної дії цього твору.
Петро («Без хліба», «Батько та дочка») – (гр. Petros – скеля, стрімчак, камінь) [9, с.196].
Петро, тобто скеля, зустрівся нам у двох творах. У «Батько та дочка» воно вживається лише один раз: «А того, що ти вчора вранці зомліла коло шахти, а мій Петро там робив і тебе сюди приніс…» [6, с.185]. Отже на цього Петра можна покластися, мабуть, жінка за ним як за кам’яною стіною. Йому не байдуже горе чужих людей. Він допоміг головної героїні у важку хвилину.
У творі «Без хліба» Петро – головний герой. Його сім’я голодує і він шукає різні шляхи, щоб рятувати дитину і жінку. Він «у всіх напозичав так, що ніхто вже не дає» [6, с.60], він ходив найматися, але «подумали, що гальтіпака, пройдисвіт якийсь» [6, с.62], чи «…не взяли: і так багато, кажуть, наймитів» [6, с.62], «пішов прохати старосту – може, він з гамазеї дасть» [6, с.63]. Але всі йому відмовляти, не знав він що робити. Вирішив «узяти та наточити з гамазеї!» [6, с.65], тяжко було йому це зробити і після того як «взяв» було тяжко, мов каменюка на серці. Признався Петро, та пробачили його, бо зрозуміли, що не злодій він, а доля змусила на його піти на це.
На нашу думку, Петро відповідає тлумаченню його імені, бо навіть така важка доля не змогла його зломити. Незважаючи на всі неприємності, він не поклав руки, він знайшов вихід, хоч і не зовсім правильний, але можливо єдиний, який існував у даному випадку.
Кирило («Екзамен») – (гр. Kirillos – пан, господар) [9, с.167].
Ми вважаємо, що Кирило з оповідання «Екзамен» цілком відповідає перекладу з грецької мови «пан, господар». «Вчитель і сторож… працює з усієї сили» [5, с.377], він слідкує за порядком в школі «примазує ями глиною» [5, с.378], «позбивав парти гвіздками й клинцями» [5, с.378]. Його господарство – школа. Він учить у ній учнів і доглядає за нею.
Олексій («Екзамен») – (гр. Alessio – захисник, спаситель або рятівник) [9, с.94].
Олексій з твору екзамен – теж учитель. Можна говорити, що він виступає «рятівником, захисником». Учні питають його про пана, який повинен приїхати до них на іспит, вчитель – «рятує» їх надії на краще. Він «силкується впевнити, що страшного в «тому панові» нічого нема» [5, с.378].
Настя («Сестриця Галя») – варіант імені Анастасія (гр. Anastasis – воскресіння) [8, с.416].
В оповіданні «Сестриця Галя» Настя – жінка і мати, яка недавно померла. Її ім’я згадується тільки у словах її чоловіка, який воскрешає її у своїх думках і мріях, він згадує їх молодість, зустріч, життя.
Одарка («Каторжна», «Сестриця Галя») – варіант імені Дарина – (гр. Daros – сильна, переможна) [8, с.376].
Не можна сказати, що Одарка є сильною жінкою, чи дівчинка у творах Бориса Грінченка. В оповіданні «Каторжна» Одарка – сусідка, до якої ходила головна героїня, ніяких описів, чи коментарів з приводу неї автор не дає.
А у творі «Сестриця Галя» тлумачення імені Одарка взагалі протилежне її образу. Це маленька безпомічна дівчинка, у якої померла мати і за якою тепер доглядає старша сестра. Вона плаче, капризує, але ніяк не відповідає образу «сильної».
Василь («Украла», «Сестриця Галя», «Ксеня») – (гр. Basileus – царський, царствений) [9, с.118].
Досить часто Грінченко використовує ім’я Василь, що може свідчити чи про популярність цього імені у сучасному для автора часі, чи про те, що саме автор імпонував цьому антропоніму.
В оповіданні «Украла» Борис Грінченко додає до імені ще й ім’я по батькові Митрович. Він учитель у сільській школі. З одного боку його насправді можна порівняти з «царською» людиною. Він вислуховує всіх учнів без вийнятків (які обвинувачують свою однокласницю у крадіжці) і навіть саму «злодійку» Олександру. Після цього він справедливо вирішує суперечку, так, що це задовольняє всіх.
У творі «Сестриця Галя» Василько – маленький хлопчик, у якого померла мати, але залишились ще батько й дві сестри. Автор зображує його капризним і плаксивим, протягом всього твору він кричить «Я маму хочу!», «Я вставати хочу!», «Я не хочу хліба, я хочу кулешику!», «Я не хочу підожди, я зараз хочу!», «Я замерз!», «А я так не хочу! Я хочу отак!» [6, с.84-92], тощо. Ось ми бачимо, що у Василька домінуючими словами є «Я» й «хочу!», що свідчить про його егоїстичність і капризність. Нам здається, що дуже часто ці риси властиві царським особам. Таким чином, можна погодитись з позначенням імені Василь.
Ще раз Василь зустрічається нам у творі «Ксеня». Нам здається, що «цього» Василя теж можна віднести до «царственості». Йому властиві тільки позитивні риси. Він сміливий, справедливий, чесний, виступає захисником коханої дівчини. Але не все йому підвладно, коли його Ксеню забирають в інше село на працю, він нічого не може зробити і його кохану забірають від нього назавжди.
Грицько («Грицько») – варіант імені Григорій – (гр. Gregorios – той, що не спить, той, що чувається) [8, с.160].
Грицько з однойменного твору є «добрим, моторним», йому все цікаво, він не розуміє чому люди бувають злими. Його доброта, жвавість, мабуть, і є проявом того, що він «не спить»
Тарас («Грицько») – (гр. Taras – неспокійний, бунтар, баламут) [8, с.311].
Це ім’я ми зустрічаємо тільки один раз у творі «Грицько» і не можна сказати, що «дядько Тарас» – «неспокійний бунтар». «Ну, хлопче, добрий з тебе козак буде, моторний! – похвалив Грицька дядько Тарас» [6, с.156].
Олександра («Дзвоник», «Украла») – (гр. Alexo — захищати, aner — чоловік; – захисниця людей) [9, с.260].
Автор протиставляє Олександр у своїх творах. Якщо в оповіданні «Дзвоник» Олександра – начальниця сирітського дому, яка доглядає за дітьми і рятує свою вихованку, то в оповіданні «Украла», Олександра – маленька дівчина, на яку протягом всього оповідання нападають всі діти та обвинувачують її у крадіжці. Олександра Петрівна «захищає» всіх сиріт від тяжкої долі, особливо Наталю, маленьку замкнену у собі дівчинку. Олександра («Украла») не тільки не може захистити інших, вона ледве обороняє від нападів себе.
Олеся («Олеся») – варіант імені Олександра – (гр. Alexo — захищати, aner — чоловік; – захисниця людей) [9, с.409].
Олеся у однойменному творі насправді виступає «захисницею людей». Хоча це ще дівчина, але вона рятує багато людей. Вона відводить татар, які шукають село, у густий ліс і за це сама помирає. «Тоді зрозуміли, що вона своєю смертю обрятувала рідне село». «Кожен повинен боронити свій край, не жаліючи життя! Дай, боже, всякому такої смерті» [6, с.150-151], поховавши молоду дівчину, говорять люди.
Ксеня («Ксеня») – (гр. Xenia – чужоземка, гостя) [8, с.400].
В оповіданні «Ксеня» головну героїню можна розглядати з двох боків. Якщо дивитись на неї через очі Василя, то вона не є для нього «чужою», а навпаки дуже рідною і близькою. «З самою Ксенею я тільки й був тоді щасливий» [10, c.15]. Але «коханою» вона була тільки для Івася, для інших героїв твору вона нічого не значить, вона «чужоземка» для них. Ось її стосунки з мачухою «І лайка, і байка посипалися на мою Ксеню…», «І вона вхопила Ксеню за волосся й хотіла тягти, Ксеня не оборонялася, тільки затулила обличчя руками…» [10, c.16]. Знайомі діти називали її «коростявою Ксенькою», «задрипана Ксенька» [10, c.18]. Тобто ні від кого крім Василя не чекала вона підтримки і порозуміння.
Тимоха («Ксеня») – варіант імені Тимофій (гр. Timotheus – той, хто шанує Бога; богобоязливий) [8, с.314].
Не можливо проаналізувати це ім’я, тому що ми зустрічаємо його лише один раз зі слів Івася: «… Це було через два роки після розлуки з першим моїм другом, з дядьком Тимохою…»
2) Імена які походять з латинської мови. Наприклад:
Маруся («Батько та дочка») – варіант імені Марія – (лат. maris – морська) [9, с.387].
Маруся – маленька дівчинка, яка мріє бути з батьком і мати свою сім’ю, дім, а не жити з тіткою та не відчувати кохання близьких. Як ми знаємо, море буває різним – тихим і бурним, і ось Маруся така ж сама з першого погляду вона тиха, лагідна, спокійна, працьовита. А якщо нарине – то вона й моторна, й тривожна, й непокійна. Такою ми бачимо її коли вона взнає, що шахту в якій був батько затопило. з першого погляду вона спокійно чекає коли буде щось відомо, але невідомо що трапиться у неї в душі та й на серці.
Максим («Батько та дочка») – (лат. magnis – найбільший, найвизначніший) [8, с.228].
Максим з твору «Батько та дочка» – батько маленької Марусі, він працює в шахті і робить все, щоб жити зі своєю донькою. Він для неї все. Саме для доньки він є «найбільшим, найвизначнішим» у житті. Він робить все, для її щастя. Просить хату, вбирає її, щоб Маруся могла бути господаркою. Він є «найзначнішою» людиною для своєї доньки. А більшого й нетребо.
Мотря («Батько та дочка», «Грицько») – (лат. motrya – шановна замужня жінка) [8, с.412].
В оповіданні «Грицько» Мотря постає, всупереч перекладу з латинської мови, перед нами зовсім не «замужньої» «Мотря була вдова і жила суміжно з Грицьковим батьком…» [6, с.153] і не зовсім «шановною» «Вона похмура, що дуже зла», «Якби вона не була така вбога, то, може, не була б і така зла». Часто «доводилося зчиняти з Мотрею спірку, то за свиней, то за курей…»[6, с.153-154].
В іншому творі «Батько та дочка» ми не можемо об’єктивно оцінити Мотрю, тому що автор згадує про неї лише один раз із уст інших героїв: «…А мені треба на часинку піти з хати. Я зараз прийду, – тільки до Мотрі збігаю» [6, с.185].
Наталя («Дзвоник») – (лат. Natalia – рідна) [8, с.416].
Зовсім не «рідною» постає Наталя у творі «Дзвоник». «Їй було тільки сім років. Мати її вмерла років уже з півтора, батько був каліка, та ще й п’яниця» [5, с.384]. Отже її забрали до сирітського дому. І там не знайшла вона собі ні підтримки, ні подруги. Була вона самотня, замкнена у собі, чужа до всіх інших.
3) Імена які походять з давньоєврейської мови. Наприклад:
Данило («Олеся») – (древньоєврейське – Божий суд) [9, с.145].
Цілком справедливо дід Данило з оповідання «Олеся» носить це горде ім’я. «Він прийняв до себе двоє сиріт» [6, с.144] та виховав їх, але коли трапляється лихо і на село йдуть татари, його спадкоємниця Олеся врятовує життя багатьох людей. Вона уводить татар у густий ліс і гине там сама. Ховаючи дівчину, дід Данило говорить: «Кожен повинен боронити свій край, не жаліючи життя! Дай, боже, всякому такої смерті» [6, с.151]. Незважаючи, на те, що він поховав дівчинку, яка була йому як дочка, він говорить правдиві слова, спираючись на те що ціною свого життя Олеся врятувала і його, і брата і всіх своїх знайомих.
Михайло («Олеся») – (древньоєврейське – подібний Богу) [9, с.184].
З одного боку не можливо порівняти Михайлика з твору «Олеся» з Богом. Він – маленьких боязливий хлопчик: «Він так і занімів. Страх обняв його такий, що він і слова не міг вимовити» [6, с.147]. Автор не покладає на нього ніякої відповідальності у творі, він тільки попереджає село про те, «що їдуть татари» [6, с.147]. Нічого могутнього, вольового, сильного, неможна відмітити у нього. Але якщо подивитися з іншого боку, він попереджає односельців про те, що татари можуть прийти і повбивати всіх. А ми знаємо, що Бог завжди нас попереджає про те, що може статись, щось погане. Тобто все ж таки ми можемо назвати Михайлика з твору «Олеся» «подібним Богу».
Таким чином, ми бачимо, що етимологія імен відповідає героям, чи рисам, які властиві їм. Борис Грінченко дуже вдало дібрав імена кожному герою оповідання, тим самим підкреслив його особливості і характер. Але не у кожному творі можна дослідити відповідність імен етимології.
Отже, ми побачили, що літературно-художні антропоніми у творах Бориса Грінченка відіграють важливу стилістичну функцію і є одним з ефективних засобів у розкритті авторського задуму.
Борис Грінченко використовує різні види антропонімів і вдало надає кожному герою те, чи інше ім’я, прізвище, ім’я по батькові, чи прізвисько. Вибираючи потрібний різновид антропоніма Грінченко досягає потрібного ефекту.
Розглядаючи значення прізвищ у творах Грінченка, можемо зробити висновок, що вони зовсім не відповідають героям, або є взагалі протилежними, чим досягається ефект комізму.
Щодо етимології імен, то вона відповідає героям, чи характерам, які властиві їм. Автор дуже вдало дібрав імена кожному герою оповідання, тим самим підкреслив його особливості і риси. Але не у кожному творі можна дослідити відповідність імен етимології. Часто Борис Грінченко використовує цей прийом для досягнення гумористичного ефекту, чи для того, щоб висміяти героїв оповідань.
Таким чином, можемо зробити висновок, що антропоніми виконують дуже важливу стилістичну функцію у творах Бориса Грінченка і беруть участь у створені образів героїв оповідань.


Библиографический список
  1. Бевзенко С.П. Вступ до мовознавства: Короткий нарис: Навч.посіб. / С.П.Бевзенко – К.: Вища шк., 2006. – 143 с.
  2. Українська мова: Енциклопедія / Редкол.: Русанівський В.М. (співголова), Тараненко О.О. (співголова), Зяблюк М.П. та ін. – 2-ге вид., випр. і доп. – К.: Вид-во «Укр. енцикл.» ім. М.П.Бажана, 2004 – С.824
  3. Попович Н. Ономастикон (антропонімія) драматичних творів Бориса Грінченка / Н.Попович // Українська література в загальноєвропейському контексті: Міжнародна наукова конференція: зб. наук. пр. – Ужгород, 2002. – Вип. 5. – С. 272 – 273.
  4. Чучка П.П. Прізвище Українська мова: Енциклопедія / П.П.Чучка — К.: Українська енциклопедія, 2000.— С. 494—495
  5. Духовні криниці. Українська література (70-90-ті роки XIX ст.): Хрестоматія для 10 кл. загальноосв. навч. закл. Частина I / Упоряд. Г.Ф.Семенюк, П.П.Хропко. – К.: Школяр, 2004. – 448 с.
  6. Грінченко Б.Д. Зернятка: Вірші, поеми, оповідання: Для ст. шк. віку / [Упоряд. та передм. В.В.Яременка]; Худож. В.А.Євдоминко / Б.Д.Грінченко – К.: Веселка, 1989. – 272 с.
  7. Словари и энциклопедии на академики. Словарь личных имен. Лавр [Електронний ресурс]. – Электрон. Текстовые данные. – Режим доступа: http://dic.academic.ru/dic.nsf/personal_names.
  8. Суперанская А.В. Словарь русских личных имён / А.В.Суперанская – М.: Изд-во Эксмо, 2005. – 544 с.
  9. Хигир Б.Ю. Энциклопедия имен / Б.Ю.Хигир – М.: ФАИР-ПРЕСС, 2005. – 528 с.
  10. Грінченко Б. Д. Ксеня: Оповідання. Для мол. шкіл. в. /Мал. І.Н.Філонова / Б.Д.Грінченко – К.: Веселка, 1982 – 24 с.
  11. Сюсько М. Ономастикон (антропонімія) драматичних творів Бориса Грінченка / М.Сюсько, Я.Шебетян // Українська література в загальноєвропейському контексті: Міжнародна наукова конференція: зб. наук. пр. – Ужгород, 2002. – Вип. 5. – С.276-280.


Все статьи автора «Inna»


© Если вы обнаружили нарушение авторских или смежных прав, пожалуйста, незамедлительно сообщите нам об этом по электронной почте или через форму обратной связи.

Связь с автором (комментарии/рецензии к статье)

Оставить комментарий

Вы должны авторизоваться, чтобы оставить комментарий.

Если Вы еще не зарегистрированы на сайте, то Вам необходимо зарегистрироваться: